Розділ 41

Вона зняла плащ. Краплі дощової води падали на підлогу, створюючи калюжку. Вода в її чоботях хлюпала. Благо, сукня хоча б була сухою. А пасма волосся прилипли до шиї.

Аннель плюхнулася на стілець, розгрібаючи книжки на столі й гойдалася на задніх ніжках. Старий стілець застогнав під її вагою. Потім вона почала наспівувати веселу пісеньку, яку чула в тавернах.

— Пляшка рому вирушає вниз. Стук-стук. Сторож вже у моїй хаті. О, ні. Моє серце б'ється, як прибій. Стук-стук. Він прямує до моїх товаришів.

Це була одна з багатьох пісень, які знала Аннель. Для неї ця пісня зберігала дорогі спогади, коли вона мандрувала.

— А моєї дружини подруги, ті суки, всередині лише сміються. О ні, його очі спрямовані до мене...

— Юландо, - з доброю грубістю віддзеркалився голос Рістора.

— Да? - перепитала вона, озираючись.

— Юландо.

— Я тут. Ти де?

— Я знайшов дещо. Мені потрібно показати це тобі.

— Добре, - протягнула вона закінчення.

Ніжки стільця зі скрипом пройшлися по підлозі, коли вона відсунула його. Голос, мабуть, лунав із-за шаф, однак...

— Юландо. - Голос пролунав із коридору.

Двері відчинилися самі по собі.

Аннель попрямувала на голос Рістора. Мабуть, він ішов до неї в бібліотеку, але господиня його покликала до себе. Або Ейнолду потрібна була допомога, і Торб'єрґ не дійшов до неї.

Акантха звернула за ріг, звідки й доносився хрипкий голос доглядача.

— Рісторе, що ти хотів показати? Ми могли б обговорити це в...

Пусто.

У темному коридорі нікого не було.

— Рісторе?

Аннель озирнулася, тривожачи пил у повітрі. Полум'я свічки різко здригнулося.

— Я тут, - почула вона з другого поверху. — Можеш прийти? Моя свічка згасла. Я нічого не бачу.

Аннель важко зітхнула, похитавши головою з усмішкою на обличчі. Що він хотів їй показати? Знявши зі стіни світильник, Акантха попрямувала на другий поверх.

Пожвавилися дитячі голоси. Діти темряви продовжували шепотіти пророцтво, яке Аннель уже подумала забути. Однак їй нагадали.

Злодійка прошепотіла кілька проклять, переконуючи себе, що це від утоми, бо Екакі поблизу не було, і цей коридор неодноразово нагадував їй про жахи садибської істоти.

Так. Це втома. Тим паче, що поруч Рістор, а димчаста тварюка не з'являється, коли поруч хтось є.

— Юландо? - перепитав Торб'єрґ.

— Я тут.

— Я знайшов дещо тут. Тільки дай мені світло.

Чоловічий голос лунав з її колишньої кімнати. Що він там робив? Вона відчинила двері.

— На що це схоже? - вирішила уточнити Аннель, боячись зайти всередину.

У цей непроглядний морок.

— Не знаю. Але цей текст схожий на ту мову, яку ти переклала на... плитці.

— Берондська?

— Так, - сухо відповів Торб'єрґ. — Ходи сюди.

Аннель зковтнула. Вона присягнулася сама собі, що забере Рістора і швидко покине стіни цієї злощасної кімнати.

«Усього дві дії».

Полум'я свічки у світильнику поводилося спокійно. Навіть коли вітер проник через відчинене вікно, воно не мерехтіло.

— Рісторе?

Тихо.

Серцебиття Аннель почастішало. Хтось бігав кімнатою. Дитячий шепіт то стихав, то воскресав.

Потім полум'я свічки згасло.

Аннель затулила рота, щоб не дати своєму співрозмовнику зрозуміти, що вона боїться.

Двері грюкнули. Зачинилися.

«Це закінчиться не найкращим чином».

Обличчя Аннель розпливлося у фальшивій усмішці, сяючій і лукавій. Вона розправила плечі, опустила руки вздовж тулуба.

— Обдурити мене було не найкращим твоїм рішенням, - оголосила злодійка.

Тиша. Акантха на дерев'яних ногах попрямувала до виходу, прокладаючи собі шлях руками.

— Які твої наміри?

Одна тільки думка про те, що це не Екак лякала її. Тоді це інші. Ті, хто зголошувалися вбити її, після Екакі.

«Осіє, врятуй».

Кімната осяялася яскравим світлом. Абсолютно всі свічки були запалені; навіть та, що була в руці в Аннель.

Вона поморщилася, прикриваючи очі рукою, щоб не осліпнути. Світло було занадто яскравим.

Коли її очі звикли до освітлення, Акантха помітила аркуш під дверима.

Вона попрямувала до нього, а коли опустилася на коліна, то зітхнула. Це не був зітхання полегшення, але й не зітхання страху. Розуміння осіло в її грудній клітці.

Зруйновані амулети, форма для кришталевої квітки, яку вона так довго, трепетно й побожно створювала, і подерті креслення лежали на аркуші. Відсунувши мотлох убік, на аркуші був ще текст, написаний кров'ю.

Пробігши очима по тексту, Аннель поспішно зім'яла його і спалила в полум'ї однієї зі свічок. В очах промайнув страх. Однак лукава усмішка все ще танцювала на її обличчі.

— Ілітея б такого не хотіла, - звернулася Аннель до Екаки, що зараз була лише порожнечею кімнати. — Та й що зробив Рістор, який любить тварин?

Аннель обернулася так, щоб Екак могла бачити її скрізь, де тільки не була.

— Ти маєш справу тільки зі мною, і не чіпай нікого більше. Та й господиня буде дуже засмучена, коли дізнається, що її улюблена худоба загинула.