Розділ 37

Коли вона вийшла на величезне поле, її захлеснула хвиля гніву. Аннель відчувала, як шалено калатає серце і тремтять руки. Це був не просто гнів, це було глибоко заховане розчарування, яке накопичувалося в ній. Вона давно не зривала на кого-небудь злість, навіть із Рістором вона якоюсь мірою стримувалася. Але злість кипіла просто під поверхнею, чекаючи найменшої провокації, щоб закипіти. І сьогодні вона закипіла. Аннель переповнював гнів, і вона не знала, що з ним робити. Вона глибоко зітхнула, намагаючись заспокоїтися, але це було марно. Вона була занадто напружена, занадто зла. Їй потрібно було випустити це назовні, якось звільнитися. Саме тому вона прийшла на поле. Це було єдине місце в окрузі, де служниця могла кричати, кричати і випустити все назовні без чийогось осуду. Тому вона зробила ще один глибокий вдих, заплющила очі та випустила первісний крик, що луною рознісся по полю.

— Зараз усіх коней злякаєш.

Аннель зло глянула на Рістора. У руці в нього були поводи Сігурда. Скакун радісно завищав і попрямував до своєї господині, задоволено кружляючи навколо неї.

— Вибач, - сумно видала Аннель, беручи морду Сігурда у свої руки й гладячи її.

Потім вона окинула поглядом поле. Усі коні паслися. Мабуть, гнів, що охопив її, закрив й очі на навколишній світ.

Рістор кинув Аннель яблуко. Вона спіймала його і дала Сігурду перекус.

— Що трапилося? - запитав Рістор, спостерігаючи за Акантхою.

— Ейнолд. - Аннель не було чого приховувати, хоч вона й опустила погляд. — Він мало не відсторонив тебе від мене. Тоді нашій спільній справі прийшов би кінець.

Сігурд завищав і вперся мордою в бік Аннель. Вона скривилася і злегка відсторонила коня від своїх швів. Сігурд винувато позадкував, фиркаючи від обурення. Тоді Аннель почала гладити його по морді, щось шепочучи.

За секунду вона глянула на Рістора.

— Я відстояла твоє право бути зі мною, тож ти продовжуєш бути моїм наглядачем.

Торб’єрґ ледь помітно посміхнувся.

— Бути з тобою? - перепитав він.

З її вуст це звучало дивно. Він розумів контекст, у якому вона це мала на увазі, але... «Я відстояла твоє право бути зі мною». Його нутрощі затріпотіли.

— Що це означає?

Сігурд на якийсь час поскакав до інших коней. Аннель не змогла зробити вигляд, що не чула запитання. Тож встала і з усмішкою попрямувала до Рістора.

Її теплі губи торкнулися його щоки, вкритої щетиною. Його серце прискорило свій ритм.

Сігурд став на диби і блискавично помчав до них.

— Обожнюю коней, - невдоволено, але з любов’ю прошепотіла Аннель, дивлячись на свого вірного друга.

Боги… Рістор утримав руку від дотику до дарованого поцілунку. Що це було?

Горіхові очі дивилися на Аннель, яка усміхалася і сміялася. Його живіт тріпотів від радості, коли вона мигцем глянула на нього. Навіть це щастя повністю переважувало смуток, якого він познав тиждень тому.

А вона його підтримувала. Допомогла швидше отямитися після тієї сумної новини. І тепер настала його черга підтримували її. Так, Ейнолд був ще тим засранцем. Тільки подумати, він, пан, вирішив зробити таку підлість: його, Рістора, вірного підопічного своєї господині, звинуватити в…

— Сігурде, віддай!

Рістор усміхнувся, спостерігаючи, як скакун кудись тягне Аннель за поділ сукні.

— Вони милі, правда?

— У тебе є морквина? Він вочевидь хоче морквину, - пихтіла вона, намагаючись забрати поділ сукні.

— На жаль, - знизав плечима Рістор.

Служниця пригрозила коню пальцем, усе ще намагаючись вивільнити сукню. Сігурд відпустив її та заіржав. Аннель впала на спину. Рістор посміхнувся, простягаячи їй руку:

— Знаєш, мене завжди вражало, як добре ти вправляєшся з кіньми.

Аннель посміхнулася, відчуваючи, як її щоки розчервонілися, і прийняла руку допомоги. Їхні руки затрималися на мить довше, ніж було необхідно.

— Дякую, - сказала вона. — Він зазвичай не такий слухняний.

Аннель показала Сігурду язик.

— Це ти в усьому винен, - буркнула вона. — Навчив його кількох трюків.

Перш ніж Рістор встиг відкрити рота, Аннель вже почвалала до Сігурда, граючись з ним. Потім вона осідлала його і попрямувала до Рістора.

Він дивися на неї із захопленням. Ця жінка була неймовірною.

— Ти знаєш, я тут подумала, - почала вона. — Може, ми могли б колись разом покататися верхи?

— Навряд чи в тебе вийде обігнати мене.

— Вважаю, нам доведеться перевірити цю теорію.

— Я не хотів, щоб ми ганялися один з одним. До того ж я бачив твого коня. Схоже, він ось-ось перевернеться, - посміхнувся Рістор і поплескав скакуна по боці.

— Сігурд – прекрасний кінь, велике спасибі, - пожартувала Аннель.

Погляд Рістора зупинився на квітах, що розпустилися на полі. Їх було багато, і кожна яскравіша за попередню.

— Чому Сігурд? - запитав він. — Як ти обирала ім'я для коня, бо це звучить як ім'я для маленького песика на колінах, а не для великого шайрока.

Вершниця закотила очі й відповіла:

— Невже? Вибач, було б краще, якби я назвала його «Рістор». І був би в моєму оточенні ще один критик і скептик. - Аннель глянула на Торб’єрґа. — Чи буде краще, якщо я назву свого шайрока на честь мародера, який тероризує невинні міста і села?

Рістор широко посміхнувся:

— Зрозуміло. Ти боїшся, що твій кінь замість звичайних прогулянок почне здійснювати набіги на сусідні міста?

— Принаймні мій кінь не захворіє від першої краплі дощу.

— Боляче, - уїдливо протягнув він. — Але, якби мені довелося обирати між конем і самолюбством, я б вважав за краще, щоб Сігурд ніколи не хворів.

Рістор зробив паузу і додав із лукавою усмішкою:

— Але ми обидва знаємо, що цього не буде.

Аннель розсміялася і похитала головою:

— Ти нестерпний, Рісторе.

Він лукаво посміхнувся їй.

— Ти просто заздриш, що в мене є чарівний характер на додачу до мого вражаючого здоров'я. - Він усміхнувся: — Заздрість тобі не личить.