Розділ 33

Аннель гортала книжку.

— Ти хочеш знайти що-небудь ще для захисного амулета?

— Так, - коротко відповів Рістор.

Тієї ночі він нічого їй не сказав. Не хотів турбувати, адже знав, що в усіх є свої секрети. Але Аннель, здавалося, жадала розмов, шукаючи втіхи в його товаристві. Можливо, їй потрібно було підтвердження того, що він піклується про неї. Вона хотіла знати, що небайдужа йому.

— Я зачиталася і не хотіла турбувати Ілітею, - сказала Аннель, беручи до рук чергову книжку.

Рістор зупинився читати. Він бачив її закривавлений бік і наспіх вимиту дощем руку. Це було щось більше, ніж звичайне читання. Щось відбулося або відбувається, і вона не хоче говорити.

Рістор зціпив зуби, пригадавши закривавлену сукню, яку він потайки забрав в Аннель, щоб викинути, коли вона вранці укладала волосся; і червону воду у балії, що виливав тієї ночі.

— Зрозуміло, - м'яко видав Рістор.

Він тоді віддав їй своє ліжко. А сам ліг на підлозі. Йому було холодно, бо ковдра була тонка і вона була одна. А вранці він позбувся напівкривавого простирадла. Він віддав їй усе, щоб Аннель почувалася комфортно.

А зараз вона брехала йому без докорів сумління.

— Ілітея стала б панікувати...

Рістор голосно згорнув книгу, перервавши Аннель. Акантха з тривогою спостерігала за ним, відчуваючи напругу в повітрі.

Як же йому хотілося звинуватити її у брехні, яку вона так спритно вигадувала. Як же йому хотілося почати з нею сваритися і побачити знову насуплені брови. Як же йому хотілося відвертості між ними. Просто чесної розмови, якою б важкою вона не була.

— Це явно не моя справа, - крижаним тоном заявив Рістор, безкорисливо спрямувавши погляд на ескіз, що лежав перед ним.

Вона гуляла з іншим. Обмінюючись посмішками з ним, не призначеними для нього, – Рістору Торб’єрґу, фрейграфському синові, якому зараз бреше. Якщо це зробив Ейнолд... Рістор відсахнувся. Якщо це зробив молодий пан... Рістор струснув головою.

Геть ці сумні думки.

— З тобою все гаразд?

Торб’єрґ відчув невидимий дотик її руки на своїй спині – знак підтримки.

— Ти весь блідий. Принести води?

— Зі мною все гаразд, - відповів він, намагаючись приховати вируючі в ньому сум'яття і гнів. — Ти знайшла щось корисне щодо амулетів?

— Ні.

Рістор стомлено сів на стілець. Брехня Юланди і прогулянки з Ейнолдом були не єдиною за сьогодні новиною, що турбувала його.

Його родина загинула.

Сьогодні вранці господиня повідомила йому новину: Винищувач Дітей ступив на землі його родини. Він розніс його поселення на шматки, знищивши кожен будинок і вбивши майже кожного жителя. Його солдати залишали в живих лише покірних людей, як-от чоловіків, що не хотіли помирати і погодилися на службу, і жінок з дітьми. Його солдати ґвалтували кожного, незалежно від віку та статі. Це було жахливо.

Рістор уперся чолом у долоню. Серце нестерпно нило. Його мати, його батько, його сестра... Боги, що він зробив не так? Зв'язався з Юландою? Вони карають його за те, що вирішив допомогти цій брехливій служниці і полюбив її?

Йому хотілося плакати. Він так давно не плакав, а зараз ця солона вода душила його.

— Рістор...

Він не хотів дивитися. Не хотів повертатися до служниці. Але й не хотів бути сам. Її голос заманював до себе. Він вселяв довіру й обіцянку відвести його від горя й болю. Скляними очима Рістор глянув на Аннель.

І він встав, вивищуючись над цим тендітним тілом. Груди Аннель стиснулися, вона боялася за нього і водночас лякалася сама. Рістор обійняв її. Міцні руки притиснули її до себе. Холодними долонями вона обійняла його у відповідь. Аннель не розуміла, що відбувається.

Її бік занив. Аннель зціпила зуби, щоб не завити. Цього ранку, коли Ілітея почала її нібито будити, вона сказала, що скоро прийде. А коли стара діва покинула дім, Аннель проникла в її кімнату і вкрала бинти з голками і лікувальними травами. Взявши в рот зламану ручку від дерев'яної ложки, Аннель почала себе лікувати. Це було боляче. Нестерпно боляче. Тіло Аннель тремтіло, коли вона змусила себе триматися. Біль був болісним, але якимось чином вона знайшла в собі сили його витерпіти. Вона завжди була бійцем – тим, хто вижив у світі, який, здавалося, ніколи не виявляв до неї милосердя. І ось, зціпивши зубами ручку і з лютою рішучістю, вона зашивала свої рани, одну за одною, попередньо знезаразивши голку за допомогою вогню свічки.

Піт так і лився по її тілу, і вона ревіла. Сльози лилися по її щоках, і піт з'явився на обличчі. Заспокійливий відвар, що вона зробила собі, ніяк не допоміг навіть трохи не відчувати біль.

Аннель видала первісний крик, коли, нарешті, закінчила накладати шви. Вона впала на ліжко змучена. Вона плакала від болю і радості, але вона показала собі, на що дійсно здатна. Зі знов набутим почуттям упевненості та сили, вона заплющила очі з серцем, яке шалено калатало, даючи собі трохи часу відпочити. У цю мить крик Ілітеї рознісся на вулиці, закликаючи служницю негайно тягнути свій зад на кухню.

Вона досі дякувала богам за те, що не дали їй померти вночі в ліжку Торб’єрґа.

Рістор сумно заплакав. Він хотів вилити їй свою душу, незважаючи на зраду з її боку. Можливо, саме він зробить перший крок до поліпшення їхніх стосунків.

Він почав розповідати про свої проблеми, виливаючи біди, з тягарем горя на плечах. Він сказав, що йому потрібна допомога, і що він не може боротися з цим горем сам. Він не міг нести цей тягар самотужки. Аннель просто слухала, і потім вона зробила те, що ніхто інший не міг зробити: вона врятувала його.

Слухаючи з чуйним вухом, Аннель лише на половину розуміла, через що проходив Рістор. Але відчуваючи глибокий зв'язок із ним, вона вирішила стати його світлом у темряві. З ніжною обережністю вона лікувала його рани і пропонувала йому свою непохитну підтримку.

Рістор відчував, що вона була єдиним його каменем опори. Вона позичила йому своє плече, і його рани почали гоїтися. Він розуміла, що так би й тривало, якби вона була поруч.