Розділ 28

Тьмяне світло майже догорілих смолоскипів освітлювало полиці, відкидаючи по кімнаті довгі, тремтливі тіні. Вони танцювали і тремтіли, немов живі істоти, що граються з уявою і залишають свій слід у похмурій кімнаті.

Рістор і Аннель сиділи за великим дерев’яним столом, згорбившись над запорошеними книжками. Вони вже кілька днів шукали відповідь на одне й те саме питання, і напруга висіла в повітрі, мов густий туман. Час спливав, а таємниця виявлялася складнішою, ніж вони думали.

Потім служниця та брамник почали обговорювати знайдену інформацію Аннель. Рістор хотів було критикувати служницю, але вчасно зупинився. Він намагався бути акуратним. Рістор сказав їй усі свої думки щодо цього задуму, і в підсумку вони разом дійшли висновку, що знайдена інформація їм не підходить.

Увесь цей час Аннель відчувала напругу Рістора. Він хмурив брови і йшов у себе, не бажаючи спілкуватися. Що ж його тривожило?

Кілька годин вони читали мовчки, сидячи один навпроти одного. Кожен відлучався за потребою, і в такі моменти Аннель спеціально вислизала, щоб знайти інші книги про кришталеву квітку. Ті, що приносив Рістор, не підходили.

Його кашель майже зійшов нанівець. Можливо, тепер голова болить? Аннель хотіла розпитати, але боялася почути шпильку у відповідь або, що ще гірше, мовчання.

Ще годину вона просиділа даремно, спостерігаючи за Торб'єрґом і відчуваючи його напругу. Зрештою, Аннель втомилася мучити себе і втомлено відкинулася до спинки стільця. Потім підвелася, розминаючи затерплі ноги й спину.

— Я знайшла тільки те, що обряд має проводити хтось із магією в жилах. Бажано досвідчений маг. Звичайна людина теж може, але шансів мало, — сказала служниця.

Рістор повільно кивнув, не відриваючись від сторінки.

— Хтось у садибі має магічний дар? — уточнила Аннель.

— Ні.

Вона насупилася.

— Ми могли б піти в місто і...

— Ні, — різко відрізав Рістор, кинувши короткий погляд. — Ніхто й ніколи не вирушить до міста.

— Чому? — запитала Аннель, розминаючи шию.

Медові пасма ковзнули по її шкірі, виблискуючи в тьмяному світлі. Рістор помітив це про себе і промовчав.

— Гаразд, якщо ти, — «боїшся», — подумки додала Аннель, — не можеш покинути пост, то я можу вирушити сама.

— Я зупиню тебе біля воріт і звинувачу в невірності господині та спробі втекти.

— Раніше ти цього не зробив, — нагадала вона.

Тоді в нього було інше завдання. Пані знала про наміри дівчини й заборонила йому наздогнати її. А він міг. І якщо служниця думає, що це блеф, то вона глибоко помиляється, і це буде його шанс довести свою силу і правоту слів.

— Спробуємо своїми силами, — оголосив Рістор, відкинувшись на спинку стільця й уважно вивчаючи обличчя служниці.

Погляд був байдужий, але в глибині очей тлів втомлений олександритово‑карміновий вогонь.

Він важко зітхнув і потер брови.

— Спроба не катування, Юландо. Варто спробувати. Може, з цього щось вийде.

— Ти явно не знаєш, як передається магія. Та й що це взагалі таке — для тебе загадка.

Рістор із неприязню глянув на Аннель.

— Скажи мені, у тебе в роду був хтось із магічним даром?

— Ні, — буркнув Торб’єрґ.

Мати в нього була суворою жінкою, ученицею Невидячих Перев'язей. Батько теж не вирізнявся добротою, тож кожен із них забороняв йому бачити своє майбутнє і світ далі власного носа і поселення.

Рістору судилося піти стопами батька, стати фрейграфом. Однак чотири роки тому доля розпорядилася інакше.

Того сірого ранку, коли туман торкався піків Скелястих вершин, а сонце ховалося за сірими хмарами, у двері постукав старець. Рістор тоді пас овець, а гостю двері ніхто не поспішав відчиняти. Незабаром між ними зав'язалася розмова, під час якої Тор’'єрґ-молодший дізнався, що старець прибув сюди у справі до його батька.

І тоді Рістор вирішив допомогти гостю. У нього була добра душа і він був веселим хлопчиськом, попри суворе виховання.

Рістор і досі проклинав свою доброту. Краще б він тоді не звертав уваги на старого. Краще б він тримав рот на замку і не базікав зайвого. Краще б був слухняним, як його старша сестра.

Гість просидів у кабінеті фрейграфа півдня. Коли батько нарешті вийшов, на його обличчі ще трималася усмішка, яка померкла, щойно він глянув на свого єдиного «повноцінного» сина. Хоча дітей було четверо.

Один перебував у утробі його матері. Але не факт, що він зараз наповнює свої легені повітрям. Двоє інших були хлопчиками дванадцяти і семи років — їх слуги. Торб’єрґ‑старший використовував власних дітей як робочу силу, якщо вони народжувалися «не такими»: якісь дефекти або не із зовнішністю богів.

Рістор був би радий дізнатися про смерть ненародженого брата й слуги. Вони — ні він, ні його сестра — ніколи не називали хлопчиків по іменах.

Коли народився Кораліс, ця дрібнота, до будинку з'їхалися лікарі й цілителі з усього поселення. Інших не пускали, бо не хотіли, щоб чутки про несиметричне обличчя та викривлення носової перегородки рознеслися по всьому континенту.