Розділ 28

Тьмяне світло майже догорілих смолоскипів освітлювало полиці, відкидаючи моторошні тіні по всій кімнаті. Вони танцювали і тремтіли, немов живі істоти, що грають з уявою і залишають свій слід у похмурій кімнаті.

Рістор і Аннель сиділи за великим дерев'яним столом, згорбившись над запорошеними книжками, і шукали відповіді на запитання, що мучило їх уже кілька днів. У повітрі витали напруга і відчай. Час спливав. Вони почали розуміти, що таємниці, які шукалися, були складнішими, ніж вони могли собі уявити.

Потім служниця та брамник почали обговорювати знайдену інформацію Аннель. Рістор хотів було критикувати служницю, але вчасно зупинився. Він намагався бути акуратним. Рістор сказав їй усі свої думки щодо цього задуму, і в підсумку вони разом дійшли висновку, що знайдена нею інформація їм не підходить.

Увесь цей час Аннель відчувала напругу Рістора. Він хмурив брови і йшов у себе, не бажаючи спілкуватися з нею. Що ж його тривожило?

Кілька годин вони читали так мовчки, сидячи один навпроти одного. Кожен відлучався за потребою, і в такі моменти Аннель спеціально вислизала, щоб знайти інші книги про кришталеву квітку. Ті, що приносив їй Рістор, не годилися.

Його кашель майже зійшов нанівець. Можливо, голова болить? Аннель хотіла розпитати, але боялася почути шпильку у відповідь або, що ще гірше, мовчання.

Ще годину вона просиділа даремно, спостерігаючи за Торб'єрґом і відчуваючи його напругу. Зрештою, Аннель втомилася мучити себе і втомлено притулилася до спинки дерев'яного стільця. Потім встала, розминаючи занімілі ноги, руки і спину.

— Я тільки знайшла, що обряд має провести хтось із магією в жилах. Бажано, досвідчений маг. Звичайна людина могла б це зробити, але навряд чи в неї вийде.

Рістор повільно кивнув головою, продовжуючи читати сторінку.

— Хтось є в садибі з магічним даром? - продовжила Аннель.

— Ні.

Вона насупилася.

— Ми могли б піти в місто і...

— Ні, - відрізав Рістор, мигцем глянувши на служницю. — Ніхто й ніколи не вирушить до міста.

— Чому? - запитала Аннель, розпочинаючи розминати шию.

Медові пасма її волосся пестили шию, немов ніжний дотик, але водночас вони грали гарними відтінками, виблискуючи під тьмяним світлом смолоскипів. Рістор помітив це про себе. І він залишився мовчати, не бажаючи відповідати на запитання.

— Гаразд, якщо ти, - «боїшся», - подумки додала Аннель, — не можеш покинути свій пост, то я можу вирушити сама.

— Я зупиню тебе біля воріт і звинувачу в невірності господині та спробі втекти.

— Раніше ти цього не зробив, - нагадала вона Рістору.

Тоді в нього було інше завдання. Пані знала про наміри Акантхи і заборонила йому наздогнати її. А він міг. І якщо служниця думає, що це його блеф, то вона глибоко помиляється, і це буде його шанс довести свою силу і правоту слів.

— Спробуємо своїми силами, - оголосив Рістор, відкидаючись на спинку стільця й уважно вивчаючи обличчя Аннель.

Її погляд був байдужий. А олександритово-карміновий вогонь випромінював втому і складність.

Він важко зітхнув, потираючи брови.

— Спроба не катування, Юландо. Варто спробувати. Може, з цього щось вийде.

— Ти явно не знаєш, як передається магія. Та й що це взагалі таке – для тебе загадка.

Рістор із неприязню глянув на Аннель.

— Скажи мені, у тебе в роду був хтось із магічним даром?

— Ні, - буркнув Торб'єрґ.

Мати в нього була страшною жінкою. Різкою і суворою. Однією з учениць Невидячих Перев'язей. Батько теж не вирізнявся добротою, тож кожен із них забороняв йому бачити своє майбутнє і світ далі власного носа і поселення. Торб'єрґу судилося піти стопами батька, стати фрейграфом. Однак чотири роки тому доля розпорядилася інакше. Одного сірого ранку, коли туман торкався піків самих Скелястих вершин, а сонце ховалося за сірими хмарами, у їхні двері постукав старець. Рістор тоді пас овець, а гостю двері ніхто не поспішав відчиняти. Незабаром між ними зав'язалася розмова, під час якої Торб'єрґ-молодший дізнався, що старець прибув сюди у справі до його батька.

І тоді Рістор вирішив допомогти гостю. У нього була добра душа і він був веселим хлопчиськом, незважаючи на суворе виховання.

І донині Рістор проклинає свою доброту. Краще б він тоді не звертав уваги на старого. Краще б він тримав рот на замку і не базікав зайвого. Краще б він був слухняним малим, як його старша сестра.

Півдня гість пробув у кабінеті фрейграфа. А потім батько вийшов з усмішкою на обличчі, яка померкла, щойно той глянув на свого єдиного сина. Хоча їх було ще троє. Один у утробі його матері. Але не факт, що він зараз наповнює свої легені повітрям. Двоє інших були хлопчиками дванадцяти і семи років, їхніми слугами. Торб'єрґ-старший використовував дитячу працю своїх чад у власних цілях. Тих, хто народжувався з якимись дефектами або не із зовнішністю богів, він використовував як слуг.

Рістор був би щасливий дізнатися про смерть свого ненародженого брата і слуги. Вони – ні він, ні його сестра – ніколи не називали хлопчиків по іменах.

Коли Кораліс, ця дрібнота, щойно народився, до будинку прийшли лікарі й цілителі з усього поселення. Інших не пускали, бо не хотіли, щоб чутки про несиметричне обличчя та викривлення носової перегородки рознеслися по всьому континенту. Саме тоді Рістор уперше на власні очі побачив магію. А потім батько вдарив його. Дав смачного ляпаса за те, що він не спав і підглядав за чарівними дійствами, які творили над його братом. Рістор, будучи ще зовсім маленькою дитиною, близько двох років, розплакався. Батько вдарив його ще раз, змушуючи замовкнути. Старша сестра прийшла на допомогу братові. Батько вдарив і її за те, що та не спала.

Утім, Рістор ненавидів брата не за ці спогади. Він ненавидів його за те, як батько поводився з ним. Тоді загинув один із дітей, і божий вилупок звинуватив в цьому Рістора. Тоді батько побив його так, що рідна мати зблідла і не могла відрізнити сина від жебрака. А Рістор тоді ледь міг стояти на ногах. Він був ледь не присмерти, через смерть другого слуги – його власного брата. А потім ця божа потвора спеціально перекинула на себе каструлю з киплячою водою. І відтоді його око прикрашав темний шрам. Благо, цілителі змогли врятувати його зір.