Розділ 27

Птахи покинули гілки дерев, злітаючи в небо. Деякі попрямували до сусіднього дерева, інші ж клином вирушили далі. Теплі обійми сонця затримувалися на небі, ліниво відмовляючись зникати. Вітер повільно колихав і ніжно шепотів між кронами.

Рістор підстригав кущі в саду.

Сад був пишною втечею зелені, де зарості чагарників змішувалися з розквітлими квітами у буянні барв. Чагарники, зокрема, являли собою вражаюче видовище: їхні шишкуваті гілки спіраллю розходилися в різні боки, а шари листя створювали майже непроникну стіну. Великі гілки нависали над дрібними, утворюючи тіні й роблячи кущі водночас загадковими й привабливими.

Рістор оформив їх із точністю, знаючи, де саме потрібно підрізати, щоб сад виглядав природним, але доглянутим. Майстерність брамника була воістину винятковою.

Сам сад являв собою диво: ретельно доглянуті рослини вистилали доріжки, а квіти всіх кольорів і відтінків росли в достатку. Кам’яні доріжки проходили через увесь сад, огинаючи висохлі фонтани й старі перлоги, і вели до затишних ніш під лозами.

Навіть занедбані грядки й зів’ялі дерева стояли в рівних лініях, чекаючи тепла й руки садівника. Серед квітів і чагарників були відокремлені лави. Рік тому Рістор подбав про ці чудові елементи, доповнювали загальну гармонію.

На одній з таких лав сиділа Аннель. Вона сиділа, склавши ноги на протилежних стегнах, у спокійній витягнутій позі, наче в себе на ліжку, і читала товсту книгу «Темніше ночі: розкриття, розуміння та використання», шукаючи інформацію про захисні амулети.

Ілітея знову пожаліла продукти й здоров’я підопічної, але руки Аннель усе одно носили сліди — синці від ганчірок, якими стара дівчина била її за помилки. Аннель не ображалася: її життя почалося з жорстокості, і, мабуть, лише жорстокість могла її чогось навчити.

Вона хмурилася, перегортаючи вицвілі сторінки. Присутність Рістора була нею зовсім забута. Клацання його ножиць звучало, як стукіт дятла.

Сьогодні вони навіть не сперечалися. На всі її дрібні провокації він реагував стримано, інколи навіть поступався. Мабуть, брамник був надто втомлений, щоб сваритися.

Аннель тішило, що Рістор майже не кашляв. Ілітея якось насварила його за те, що він «розносить хворобу» на кухні, і вигнала. Іноді стара служниця могла відстояти незалежність Аннель, а іноді, як учора, Рістор перехитрював обох і зголошувався допомогти. Тоді він робив її роботу втричі швидше й нічого не псував. Вона переконалася: у своїх словах брамник не збрехав.

Аннель важко зітхнула й лягла на лаву. Босі ноги елегантно вляглися на спинку, поки туфлі стояли на землі. Поділ пошарпаної сукні злегка скотився, оголивши щиколотки.

Окрім амулета, Аннель хотіла знайти щось і про кришталеву квітку. Для цього Акантха принесла ще дві книги, на випадок, якщо Ейнолд почне її шукати.

Аннель попросила Ілітею сказати йому, що пішла до ставка. Просила (і навіть благала) не видавати її справжнє місце. А Рістор так і не пояснив, чому Ейнолд — «пан».

Можливо, він син господині. «Що? Ні», — одразу відмахувалася Акантха. Хоча, якби вона бачила її обличчя... Але й коханцем пані він бути не міг: інакше не шукав би уваги Аннель у присутності відданого воїна.

Вона не здивувалася б, якби Рістор щодня доповідав пані, хто чим займався.

Аннель узяла другу книгу. Рістор не поглядав на неї, завзято займаючись рослинами. Відстригав кожну зайву колючку на зів’ялих трояндах, рухався обережно й скрупульозно. До кожної пелюстки ставився так, ніби це був дорогоцінний камінь, який треба відполірувати.

Коли сонце піднялося вище, він почав струшувати сухі шипи. Робота була копіткою, але давала йому спокій.

Аннель тим часом пішла допомагати Ілітеї з обідом. Їй залишалося тільки молитися, щоб боги не послали їй Ейнолда.

Під час обіду всі мовчали. Навіть Рістор не говорив про стан саду, та й пані не питала. Ймовірно, була зайнята думками.

Після трапези Торб’єрґ дочекався, поки Аннель закінчить роботу, і вони тихо вислизнули від Ілітеї.

Тепер Аннель знову лежала на лаві й щось бурмотіла собі під ніс. Потім перейшла на шепіт, а згодом — на напівголос. Вона читала вголос і думала над прочитаним.

На вустах Рістора з'явилася слабка усмішка. Він сам цього не помітив й просто продовжував працювати, і слухати дівочий голос.

Це був тонкий звук, що пронизував повітря, мов голка, але водночас м’який, як щебет щиглика. Це був звук її голос, який звучав легкою мелодією, і Торб’єрґу хотілося почути, як вона співає насправді.

Рістор ловив себе на тому, що слухає її так само уважно, як шпак весняний спів. Дівочий голос звучав гармонійно й підіймав душу, хоча він цього й не усвідомлював.

Однак Рістор знав одне: ця мить мине, і звук її голосу розчиниться в тиші ночі.

Він струснув головою. Ці думки плутали і були зайвими.

Аннель різко підвелася з лави й босоніж підійшла до нього. Вона щось знайшла. Він знав.

— Амулет має бути просочений магією, щоб наповнитися захисною енергією, — сказала вона.

— Це ми вже з'ясували за чотирма каменями, — м'яко відповів, прямуючи до іншого куща.