Розділ 27

Птахи покинули гілки дерев, злітаючи в небо. Деякі попрямували до іншого дерева. Інші ж клином продовжили свій шлях. Теплі обійми сонця затримувалися на небі, ліниво відмовляючись зникати з поля зору. Вітер повільно колихав і ніжно шепотів листям на довколишніх деревах.

Рістор підстригав кущі в саду.

Сад був пишною втечею зелені, де зарості чагарників змішувалися з розквітлими квітами у буянні барв. Чагарники, зокрема, являли собою вражаюче видовище: їхні шишкуваті гілки спіраллю розходилися в різні боки, а шари листя, нагромаджені серед них, створювали зелену, майже непроникну стіну. Великі гілки схилялися над дрібними, створюючи тіні та роблячи кущі загадковим і привабливим елементом округи.

Рістор оформив їх із точністю художника, знаючи, де саме потрібно підрізати, щоб створити безсистемний, але прекрасний витвір природи. Його майстерність була воістину винятковою.

Сам сад являв собою диво: ретельно доглянуті рослини вистилали доріжки, а квіти всіх кольорів і відтінків росли в достатку. Сад мав не тільки практичне значення – він забезпечував трави, цілющі бальзами і засоби, даючи перепочинок від метушливого життя, – а й був місцем краси, яке живить душу.

За кущами сад також демонстрував ремесло Рістора в найдрібніших деталях. Ряди колись бувалих городів, трав і зів'ялих плодових дерев вишикувалися акуратними лініями, впорядковані майже урочисто, і, здавалося, чекали останнього штриха садівника, коли настане тепло. Кам'яні доріжки проходили через увесь сад, огинаючи висушені фонтани і старезні перлоги, і вели до прихованих ніш під висохлими, в’юнкими лозами, створюючи колись мирну і спокійну обстановку.

Серед квітів і чагарників були відокремлені лави. Рік тому Рістор подбав про ці чудові елементи, щоб посилити загальне враження від саду.

На одній з таких лав сиділа Аннель. Вона перебувала в позі лотоса, наче в себе на ліжку, і читала «Темніше ночі: розкриття, розуміння, використання» – товста книжка, яку вона взяла з бібліотеки, щоб знайти більше інформації про захисні амулети.

Ілітея знову пошкодувала продукти і здоров'я своєї підопічної. Хоча руки Аннель не змогли б назвати стару діву добродушною. Були невеликі синці від ганчірок, якими Ілітея завжди била Акантху, якщо та робила щось не так. І Аннель не сердилася на служницю за це. Її початок кримінального шляху почався з жорстокості, і, мабуть, тільки жорстокість і могла її чогось навчити.

Аннель хмурилася, перегортаючи вицвілі сторінки. Присутність Рістора була нею зовсім забута. І клацання ножиць було схоже на постукування дзьоба дятла по дереву.

Сьогодні вони навіть не сперечалися. На всі її витівки він поводився стримано і навіть подекуди поступався в правді. Найімовірніше, він так втомився, що в нього не було сил сперечатися.

Аннель раділа, що Рістор майже не кашляв. Ілітея одного разу навіть насварила його за те, що він розводить хворобу на її кухні, і вигнала брамника. Іноді старій діві вдавалося відстояти незалежність Аннель, і Рістор ішов з її території, а іноді, як учора, Торб'єрґ міг перехитрити обох, зголосившись допомогти. У такі моменти він робив роботу Аннель утричі швидше і нічого не витрачав. Вона переконалася: у своїх словах він не збрехав.

Аннель важко зітхнула і лягла на лавку. Її голі ноги елегантно вляглися на спинку лави, поки туфлі перебували на землі. Поділ пошарпаної сукні злегка скотився, оголюючи щиколотки. Вона продовжила читання.

Крім амулета, Аннель також хотіла знайти щось за квітку. Для цього вона принесла ще дві книги, знаючи небезпеку того, що Ейнолд може шукати її.

Аннель попросила Ілітею, щоб та сказала йому, що вона збирається прогулятися біля ставка. Вона просила, щоб стара служниця не говорила, де справді перебувала її підопічна. Вона навіть благала. А Рістор так і не розповів їй: чому Ейнолд – пан.

Можливо, він був сином пані. «Що? Ні», - тут же відмахувалася Акантха. Хоча, якби вона бачила її обличчя. Але і її коханим він не може бути, інакше б не жадав уваги, розмов і прогулянок від Аннель поруч із відданим солдатом господині. Аннель не здивувалася б, якби Рістор розповідав своїй пані, хто і чим сьогодні займався.

Вона взялася за другу книжку. Рістор не поглядав на неї, завзято займаючись рослинами. Він відстригав кожну зайву колючку на зів'ялих трояндах і рухався з обережністю і скрупульозно, працюючи над садом. Він ставився до кожної пелюстки троянди так, немов це був дорогоцінний камінь, який потрібно було відполірувати до досконалості.

Коли полуденне сонце пробивалося крізь дерева, Рістор починав струшувати всі непотрібні шипи зі зів'ялих троянд. Це була копітка робота, але в ній він знаходив свого роду відпочинок. Аннель у цей час пішла допомагати Ілітеї з обідом і перекусом для мешканців. Їй залишалося тільки молитися, щоб боги не відправили до неї Ейнолда.

Потім усі сіли обідати. За столом ніхто не зронив ні слова. Навіть Рістор не розповів господині про стан саду. Та й вона не питала. Ймовірно, пані була зайнята своїми думками.

Після трапези Торб'єрґ почекав, поки Аннель закінчить свою роботу, і вони тихенько вислизнули від Ілітеї.

І зараз Аннель, лежачи все в тій же позі, почала щось бурмотіти собі під ніс. Потім її слова перейшли на шепіт, а слідом і напівголоса. Вона читала вголос і думала щодо прочитаного. На вустах Рістора з'явилася слабка усмішка. Він сам того не усвідомлюючи, цього не помітив. Але він продовжував не дивитися на неї. Лише слухав і насолоджувався жіночим голосом.

Це був тонкий звук, що пронизує повітря, наче голка; м'який і вишуканий, як щебет щиглика. Це був звук її голосу, солодка мелодія, що танцювала на вітрі й шепотіла. Кожне слово, що злітало з її губ, було для нього піснею. Йому хотілося почути, як вона справді співає.

Рістор жадав слухати її спів, як шпак навесні. Її голос був симфонією для його вух, гармонією, яка луною відлунювала в ньому і змушувала його душу злітати. Але він цього не усвідомлював.