Розділ 26

Рістор відпустив поводи коней. Кожен зі скакунів пішов своєю дорогою.

Він попрямував до кручі. Потім присів на траву, спрямовуючи погляд на океан.

Десь там був інший світ. Не кращий, а гірший за цей. Там людей катували, вбивали й ґвалтували без жодної на те причини, просто так. З них робили воїнів, найманців і злодіїв. Одним словом, вони були знаряддями війни.

І Рістор, у якомусь сенсі, був щасливий опинитися саме тут, на Ланітрі – континенті його рідної країни. Він виріс тут. Це був його дім.

Сігурд облизав щоку Рістора. Потім почав кружляти біля нього. Торб'єрґ розсміявся. Його сміх був втомленим, але дзвінким. Він був радий відпочити від проблем, що оточували його. І людей, що їх створювали.

Сігурд влігся поруч із Рістором. Останній погладжував його по червоно-коричневій морді.

— Чому твоя господиня не така?

Карі очі коня подивилися на Торб'єрґа. Він запитально заіржав.

— Ну, така...

Рістор добирав слова, заглядаючи за горизонт. Ще трохи і сонце сховається за обрій, настане вечір, а з ним і ніч із дощем. Рістор злегка поморщився.

— Вона така противна, ти знав?

Горіхові очі подивилися на Сігурда.

— Навіть не побажала мені якнайшвидшого одужання від застуди. Тоді як ти, вибач за неввічливість, кінь, принаймні, зголошувався покатати мене, щоб я менше напружувався.

Рістор усміхнувся. Сказати, що Сігурд зголосився, – це сильно сказано. Він тільки ходив колами навколо нього, щохвилини верещав. Наполегливий.

Співпереживання в очах Сігурда змінилося на невдоволення. Рістору навіть здалося, що кінь закотив їх. Вони немов казали: «Ох вже ця Юланда».

— Навіть Ілітея піклується про мене більше, хоча навантажується сильніше за неї. Вона принесла мені ліки від кашлю, приготувала гарячий чай із медом і навіть принесла парочку печива. А ця...

Рістор вилаявся. Сігурд тихо взвизгнув. Лише він один знав правду.

Цього дня, коли на вулиці було ще темно і ще не настав світанок, Аннель залізла в стайню і повідала Сігурду про свій намір. Тоді кінь голосно фиркнув і Аннель закрила йому рота, потім вилаяла. Усі спали. Після розмови зі своїм улюбленцем, який допоміг їй вибрати смак печива і чаю, Аннель поспішила на кухню готувати, а потім пробралася в кімнату Ілітеї і переписала, що було потрібно для настоянки від кашлю.

— Вона така заноза, - усміхнувся Рістор. — Вічно кудись вляпується. Мене навіть призначили її наглядачем.

Сігурд фиркнув, усміхаючись із Рістора.

— І чому ти обрав її?

Горіхові очі знову відкинули поглядом горизонт, погладжуючи гриву коня.

«А чому я обрав її?» - запитав себе Рістор.

Сігурд заіржав. Потім ще раз і ще. Наче перераховував усі позитивні якості своєї господині.

— Шкода, що я не розумію тебе так, як вона, - сумно усміхнувся Рістор.

Він справді не знав усього, що хотів йому розповісти Сігурд. У цьому плані він був товстолобим і лише на десятий раз міг зрозуміти, що від нього хотів шайрок. І Сігурд був такий не один. Рістор любив усіх коней, але чомусь не розумів. У нього не було улюбленців серед скакунів, а в Юланди був. Напевно, коли ти проводиш довгий час із твариною, починаєш її розуміти.

«Але ж так відбувається і з людиною». Тільки він її не розуміє.

У перші дні Ілітея вигнала його з кухні, заявивши, що він їм заважає. Рістор пояснив наказ господині, проте Ілітея була непохитна. Юланда з лукавою посмішкою на обличчі підтримала стару діву.

— Не міг би ти вмовити її бути обережнішою? - звернувся Рістор до Сігурда. — Мені й так важко виконувати свою роботу. І до цього мені не легше жилося. До її появи і до того, як пані так розпорядилася. Умов її поїхати звідси, і сам теж вирушай у дорогу.

Рістор почухав Сігурда між вух.

Горіхові очі, як і раніше, спрямовувалися за горизонт. Там була люта небезпека. І в цій садибі було безпечніше, проте Рістор не хотів бачити Юланду поруч із собою. Нехай провалює геть. Нехай провалиться в пекло, але нехай залишить його самого і його серце в спокої.

Краплі дощу, що впали Торб'єрґу за комір, вивели його із замисленості.

Рістор відвернувся від будиночка для слуг, де згасла свічка – останнє світло садиби. І все занурилося в морок. Не рахуючи смолоскипів біля його поста.

Торб'єрґ попрямував до наступного полум'я, як раптом хтось торкнувся його плеча. Рістор вихопив меч і приставив лезо до горла нападника, попередньо обернувшись.

Ейнолд.

Рістор подумки вилаявся.

— Вибачте мені, пане, - сказав він, кланяючись і ховаючи меч у піхви.

Ейнолд поплескав його по спині. Брамник мало не заскрипів зубами. Мешканець був надто розкутим.

— Я тебе надовго не затримаю, - весело промовив Ейнолд.

Вони з Рістором рушили до наступного посту.

Цікаво, Юланда погодилася погуляти з ним учора?

— Я просто хотів дізнатися, як тобі вдається бути таким сильним і м'язистим воїном? Як ти можеш бути настільки відданим моїй родині, що навіть не веселишся? Тобі необхідно відпочивати, інакше хвороба забере тебе з потрохами.

Рістор заскрипів зубами від такої відвертості неправильно обраних слів. Якщо Ейнолд не помітив, він уже був хворий.

— Це честь служити...

— Давай без фамільярності, - нудно перебив Ейнолд. — Краще розкажи, як ти тільки спромігся вляпатися в таку історію, що моя мати зробила тебе наглядачем.

Ейнолд розсміявся.

Рістор стиснув ефес меча до побіління кісточок пальців. У нього не вистачало терпіння на цього, хай пробачать його боги, ідіота.

Наміри Ейнолда відразу ж стали відомі Торб'єрґу. Він хотів привернути до себе Юланду так само, як це зробив він ненароком.

«Значить, погуляли».

— Господине...

— Можна просто Ейнолд. Якщо Юланда мене називає на ім'я, значить і ти нічим не гірший.

«Нічим не гірше», - луною віддавалися слова в розумі Рістора. Та свята Хаміллі, що вони всі знайшли в цій брехливій служниці?