Розділ 26

Рістор відпустив поводи. Коні розійшлися кожен своєю дорогою.

Він підійшов до кручі й опустився на траву, вдивляючись у океан. Десь там був інший світ. Не кращий, а гірший за цей. Там людей катували, вбивали й ґвалтували без причини. Там із них робили воїнів, найманців, злодіїв. Одним словом, вони були знаряддями війни.

І Рістор, у якомусь сенсі, був щасливий опинитися саме тут, на Ланітрі — континенті його рідної країни. Він виріс тут. Це був його дім.

Сігурд облизав щоку Рістора. Потім почав кружляти біля нього. Торб'єрґ розсміявся. Сміх вийшов втомленим, але щирим. Приємно було хоч на мить відпочити від проблем і людей, які їх створювали.

Сігурд влігся поруч. Рістор погладив його по червоно‑коричневій морді.

— Чому твоя господиня не така?

Карі очі коня подивилися на Торб'єрґа. Він запитально заіржав.

— Ну, така...

Рістор добирав слова, заглядаючи за горизонт. Ще трохи і сонце торкнеться води, настане вечір, а з ним і ніч із дощем. Рістор злегка поморщився.

— Вона така противна, ти знав?

Горіхові очі подивилися на Сігурда.

— Навіть не побажала мені якнайшвидшого одужання від застуди. Тоді як ти, вибач за неввічливість, кінь, принаймні, зголошувався покатати мене, щоб я менше напружувався.

Рістор усміхнувся. Сказати, що Сігурд зголосився», — це сильно сказано. Він просто ходив колами й щохвилини верещав. Наполегливий.

Співпереживання в очах Сігурда змінилося на невдоволення. Рістору навіть здалося, що кінь закотив їх. Вони немов казали: «Ох вже ця Юланда».

— Навіть Ілітея піклується про мене більше, хоча навантажується сильніше за неї. Вона принесла мені ліки від кашлю, приготувала гарячий чай із медом і навіть дала парочку печива. А ця...

Рістор вилаявся. Сігурд тихо взвизгнув. Лише він один знав правду.

Того ранку, коли ще було темно, Аннель пробралася в стайню й розповіла Сігурду свій план. Кінь голосно фиркнув, вона затулила йому морду й вилаяла — усі спали.

Після розмови зі своїм улюбленцем, який допоміг їй вибрати смак печива і чаю, Аннель поспішила на кухню готувати, а потім пробралася в кімнату Ілітеї переписувати рецепт настоянки від кашлю.

— Вона така заноза, — усміхнувся Рістор. — Вічно кудись вляпується. Мене навіть призначили її наглядачем.

Сігурд фиркнув, ніби сміючись.

— І чому ти обрав її?

Горіхові очі знову відкинули поглядом горизонт, погладжуючи гриву коня.

«А чому я обрав її?» — запитав себе Рістор.

Сігурд заіржав. Потім ще раз і ще. Наче перераховував усі позитивні риси своєї господині.

— Шкода, що я не розумію тебе так, як вона, — сумно всміхнувся Рістор.

Він справді не розумів коней так, як хотів би. У цьому плані він був товстолобим і лише на десятий раз міг зрозуміти, що від нього хотів шайрок.

Рістор любив усіх коней, але чомусь не розумів. У нього не було улюбленців серед скакунів, а в Юланди був. Напевно, коли ти проводиш довгий час із твариною, починаєш її розуміти.

«Так само і з людиною». Тільки він її не розуміє.

У перші дні Ілітея вигнала його з кухні, сказавши, що він заважає. Рістор пояснив наказ господині, але Ілітея була непохитна. Юланда ж — з лукавою усмішкою — підтримала її.

— Не міг би ти вмовити її бути обережнішою? — звернувся Рістор до Сігурда. — Мені й так важко виконувати свою роботу. І до цього нелегко було — до її появи й до наказу пані. Переконай її поїхати звідси, і сам теж вирушай.

Рістор почухав Сігурда між вухами.

Горіхові очі, як і раніше, спрямовувалися за горизонт. Там була люта небезпека. І в цій садибі було безпечніше, проте Рістор не хотів бачити Юланду поруч із собою. Нехай провалює геть. Нехай провалиться в пекло, але нехай залишить його самого і його серце в спокої.

Краплі дощу впали Торб'єрґу за комір, повертаючи до реальності.

Рістор підвівся, провів рукою по мокрому волоссю й свиснув коням. Інші скакуни слухняно підійшли. Він узяв їх за гриви й легенько повів назад до стайні, не поспішаючи.

Сігурд кілька разів струснув головою, ніби невдоволено буркочучи, що прогулянка закінчилася.

Усередині було тихо. Коні самі зайняли свої місця, а хто ні — Рістор проводив. Шайроки струсили з себе вологу, поки брамник перевіряв їх копита та кинув у годівниці сіно.

Сігурд легенько штовхнув його мордою, ніби бажаючи на добраніч.

— Спати, — тихо сказав брамник, зачиняючи двері стайні.

Повернувшись надвір, він знову відчув холодний дощ на шиї.

Рістор глянув на будиночок для слуг, де щойно згасла свічка — останнє світло садиби. Темрява накрила все, окрім смолоскипів біля його поста.

Брамник підтягнув плащ ближче до горла й зайняв своє місце на варті, вдивляючись у ніч, що густішала навколо.

Коли Рістор попрямував до наступного полум'я, раптом хтось торкнувся його плеча. Торб'єрґ вихопив меч і приставив лезо до горла нападника, попередньо обернувшись.