Розділ 25

Вона поспішала.

Перестрибувала через сходинки. Піт струменів по спині. Серце калатало, як не в собі.

Потім Аннель торкнулася металевої ручки, відчиняючи двері.

Чужі очі тут же подивилися на неї крізь чорну вуаль. Вона зачинила двері.

У кімнаті перебував ще один гість. Аннель стиснула губи в тонку смужку, спопеляючи Рістора поглядом, але звертаючись до господині:

— Ви кликали.

— Кликала, - коротко сказала Жінка в чорному, потягуючи чай. — Це стосується твоєї посади.

Аннель затамувала подих. Невже її збираються виперти з садиби?

— Я слухаю, пані, - ледь чутно прошепотіла Аннель.

Жінка в чорному відійшла від вікна і попрямувала до дивана.

Передпліччя Аннель знову почало свербіти.

— Я бачу, зілля Ілітеї тобі не дуже-то й допомагають.

— Не хвилюйтеся, пані. Скоро все мине, запевняю Вас.

Аннель намагалася не дивитися на Рістора.

— Раз вже ти так кажеш, - протягнула господиня, сідаючи на диван і схрещуючи ноги. — Останнім часом ти робиш свою роботу побіжно й неакуратно. Через це витрачається багато продуктів, яких у нас і так не нескінченні ріки.

Її точно викинуть на вулицю.

— Ми можемо поговорити наодинці? - запитала Аннель.

— Ні. Я хочу почути пояснення.

— Ілітея вчить мене всього, чого може. Я теж намагаюся докладати власних зусиль, але кожному потрібна різна кількість часу для навчання. На жаль, я одна з тих, хто довго навчається.

— Так мені тебе вигнати? - у лоб поставила запитання Жінка в чорному, не звертаючи уваги на те, що в кімнаті є сторонні вуха.

Рістор продовжував стояти мовчки, як пень. Господиня стала постукувати нігтями по чашці.

— Я постараюся докласти більше зусиль, - відповіла Аннель, схиливши голову.

Зуби її заскрипіли. Вона тут лише два тижні, а вже може втратити свій притулок.

— Цій новині вже кілька днів. І результатів, як таких, я не бачу.

Аннель на мить прикрила очі, як і раніше не піднімаючи голови. Вона була майже біля цілі. Який вигляд має кришталева квітка, вона вже знала. Залишалося тільки виготовити її. А тут боги ставлять їй палиці в колеса.

— Я буду намагатися.

— Дівчинко, минув лише другий тиждень з моменту твого приїзду, а ти вже витратила більше, ніж ми споживали минулого місяця.

Ну що ж, Аннель рідко бувала біля печі. Точніше, ніколи. Вона тільки й робила, що крала і крала. Може, їй варто піти в місто і вкрасти в пекарів якусь випічку?

— Я з гордістю прийму будь-яке Ваше покарання.

Аннель намагалася вдавати, що впритул не бачить Рістора. Мабуть, він зараз сміється над нею, бачачи, як вона поводиться в присутності його пані. Така покірна, правильна і на язик не колюча.

Жінка в чорному розсміялася.

— Ні-ні, ніякого покарання не буде. Я всього лише призначу до тебе наглядача.

Аннель підняла голову, подивившись на господиню. Та тепер спокійно лежала на дивані.

Нова людина? Тут, у садибі? Вона нікого не бачила цього ранку.

— О, і який збіг, Рістор зголосився допомогти тобі.

Навіть зараз Аннель не глянула на Торб'єрґа.

— Такий мій указ ти приймеш із гордістю?

Ні в якому разі! Боги, боги, боги, Рістор із нею був щовечора, і вона була сита по горло його критикою за ті жахливі кілька годин. І тепер він завжди буде з нею.

— Але пані...- почала Аннель.

Господиня підняла голову і, швидше за все, підняла брову, глянувши на неї.

— Це абсурд. У Рістора є свої турботи, у мене свої. Нам... У нього немає причин наглядати за мною. За ці два дні я покажу Вам, на що здатна, і більше жоден продукт не буде витрачено даремно.

— Я все сказала.

— Одумайтеся! - вирвалося з вуст Аннель.

Збоку почувся брязкіт меча.

— Дайте мені шанс.

Господиня навіть головою не поворухнула. Лише махнула рукою, і сильні руки потягли її до дверей із покоїв Жінки в чорному.

— Ось так Ви чините значить, так? - було останнє, що Акантха адресувала своїй пані, перш ніж двері зачинилися.

Аннель пихтіла, показавши нецензурний жест дверям.

— Скажи спасибі, що тебе не викинули, як дворову кішку, - звернувся до неї сталевий голос Рістора.

— Це все ти!

Аннель ткнула новоспеченому наглядачеві пальцем у груди.

— Це все твоя вина, - шипіла вона.

— Я не займаюся твоїм ремеслом.

Аннель здалося, що він хотів сказати «ганебним ремеслом».

— І вже тим паче не перебуваю на кухні поруч із тобою більше, ніж на кілька хвилин. Час трапез не обговорюється. І я ніколи не говорив тобі ні слова. Але явно краще за тебе вмію готувати й чистити овочі.

Аннель заричала, бажаючи накинутися на Рістора і роздерти йому обличчя нарізно. Боги, і це йому вона допомогла?

Торб'єрґ ухилився, схопивши служницю за плече. З байдужою хваткою й обличчям він повів її в кінець коридору, до сходів.

— Ти явно радий, що мучитимеш мене всі ці дні.

— Я щасливий не більше твого.

— Скільки вона тобі заплатила? Мішок срібла чи золота? Чи, може, стільки, скільки ти важиш?

— Тобі краще мовчати, - проричав Рістор. Його терпець був на межі.

— Інакше що?

Аннель вирвалася з його хватки. Вони зупинилися посеред коридору.

— Переріжеш мені горло? Ну так сміливіше, солдатику! Це навіть буде милостивіше, ніж перебування поруч із тобою, - проричала Аннель.

Рістор міцніше стиснув ефес меча, крутячи його в руках. Виконати забаганку служниці? Запросто. Та ось тільки пані його потім насварить і покарає.

— Прошу вибачити, - пролунав голос збоку.

Аннель і Рістор одночасно подивилися на Ейнолда.

Рістор вклав меч назад у піхви.

— Пане, - сказав він, кланяючись Ейнолду.

Акантха ледь не відкрила рота. Молодий пан підняв руку. Торб'єрґ вирівнявся.

— Юландо, - звернувся мешканець теплим голосом, — сьогодні чарівний день, чи не так?