Розділ 24

Рістор поклав книжку поверх фоліанта, який читала Аннель. Потім він вказав пальцем на рядок.

— Це нам не підходить, - коротко відрізала вона, відкладаючи вбік його книжку.

— Чому?

— Ми шукаємо прокляття, яке можна вселити в амулет. А ти даєш мені список трав і заклинання проти хвороб.

— Нічого іншого тут немає.

Аннель клацнула язиком. Рістор скептично поставився до її пропозиції. Щойно вона розповіла йому свою ідею, він прожужжав їй усі вуха про те, що неможливо виправити зло на добро або використати його на благо. Рістор намагався повірити в її ідею. Але йому траплялися недоречні рукописи. Через це перед служницею він виставлявся дурнем, який не намагається знайти важливу інформацію. А він хотів допомогти. Він хотів бути частиною її наміру.

— Пошукай в інших книжках, прочитай манускрипти або гримуари. Зроби хоч що-небудь корисне.

Аннель голосно закрила його книгу. Чотири години він був тут і нічого не знайшов! А вона, Аннель, виписала всі інгредієнти, необхідні для виготовлення кришталю. Якщо вона не відшукає квітку, значить зробить її сама. До того ж настільки вміло, що від справжньої не відрізнить навіть найвправніший ювелір.

— У тебе ціла бібліотека в розпорядженні, - продовжила Аннель. — Найди хоч щось!

У гніві вона кинула в нього книжку. Рістор ухилився, але край обкладинки все-таки зачепив його щоку. Книжка з глухим гуркотом упала на підлогу. На засмаглій шкірі з'явилася червона смуга.

Вони гнівно спопеляли одне одного поглядом. Рістор не міг зрозуміти, чому служниця так розсердилася. Ну і що, що вони нічого не знайшли. Мине час, і вони доб'ються успіху. Чи вона кудись поспішає?

Вона відкрила рот. Рістор перервав її, процідивши:

— Не смій.

Він не хотів чути ні слова про свою сім'ю. Служниця зараз почне плутати його думки за допомогою сестри і батьків. Він уже уявляв, як вона каже: «Хіба ти не хотів, щоб вони були в безпеці? Якщо все ще хочеш, то постарайся! Інакше вони загинуть раніше за тебе».

Нехай кидає дорогоцінні книги, нехай завдає йому рани, але його сім'ю нехай не чіпає. Це його слабкість. І він знає, що вона здогадалася.

Аннель відвела погляд. Рістор пробурчав кілька лайок і попрямував до шафи зі скрижалями. Половину цих творінь було зламано надвоє, на три або навіть більше шматочків. Рістор підібрав кілька цілих дощок і з нудьгуючим виглядом почав перечитувати їх.

Йому починало здаватися, що служниця навмисне виставляє його дурнем, щоб показати, наскільки вона підступна і розумна. Рістор заскрипів зубами, а потім закашлявся. Кашель був настільки сильним, що він сперся рукою об шафу, недбало кинувши дошки на полицю.

Вологий кашель душив його. Він виривався з легень. Минув тиждень відтоді, як Рістор уперше відчув себе погано, але кашель ніяк не минав. Він знав, що йому потрібно звернутися до лікаря, але весь час відкладав це, сподіваючись, що з часом усе мине.

Рістор сплюнув слиз на брудну кам'яну підлогу, важко дихаючи. Він був помітно блідий, на лобі виступили крапельки поту. Рістор глянув на Аннель. Вона все ще читала фоліант. Йому хотілося задушити цю дівицю й водночас висловити свою вдячність. Вона ніяк не відреагувала на його застуду. Вона не запропонувала жодної допомоги, не побажала йому якнайшвидшого одужання і навіть не принесла води! Але він був вдячний їй і за це. Співчуття – слабкість. Якщо вона не співчувала йому, значить, вона не була слабкою. І він не буде слабким, якщо не захоче співчуття.

Рістор відчув у роті смак слизу і сплюнув ще раз, вставши на повний зріст.

А Аннель було страшно. Її серце мало не вистрибнуло з грудей, коли Рістор почав кашляти. «Що мені робити? - тільки й звучало в її полохливій свідомості. — Кретин кретином, але він жива людина!»

Страх скував її рух. Емоції боялися вирватися на зблідле персикове обличчя. А потім кашель припинився. І Аннель зітхнула з полегшенням.

— Мити підлогу будеш сам, - вирвалося з її вуст.

Вона подумки вилаяла себе.

«Дура, дура, дура. Треба було сказати щось приємне».

— Не турбуйся про це, - сплюнув Рістор. — Тебе це ніяк не торкнеться.

І він продовжив переглядати скрижалі, зрідка прочищаючи горло. Рістор навіть розстебнув кілька ґудзиків на сорочці. Вони здалися йому задушливими.

А потім пішов у глибину кімнати, сховавшись у темряві. Аннель зітхнула з полегшенням.

Їй було важко перебувати з байдужим обличчям перед хворою людиною. Якщо співчуття – слабкість, то вона була слабка. Серед книжкових шаф її вуха вловлювали важкий кашель Рістора. І вона хотіла встати, щоб знайти Торб'єрґа. Але кашель припинявся, щойно вона відсувала стілець.

Аннель вирішила, що їй слід піти до храму і помолитися за Рістора, за його одужання. Після тієї втечі від Екаки, коли вона вперше забрела до храму, Аннель більше не поклонялася богам. І вона почувалася винною в цьому. Їй було дуже соромно, що вона зверталася до них лише тоді, коли їй щось було потрібно.

«Чи можна одужання Рістора порівняти із замахом Беліала?» - запитувала сама себе Аннель.

Вона глянула на свої тремтячі руки.

«Тоді чому ти так хочеш, щоб він не хворів?» - поставила нове запитання їй свідомість.

— Він мені допомагає, - тихо сказала Аннель.

Вона знала, що це обман. Вона обманювала себе. Якщо не Рістор, то Ейнолд їй допоможе. Цей боягузливий постоялець.

Аннель скривила губи при одній згадці переляканого хлопчиська.

Книжка впала на стіл. Аннель здригнулася, глянувши на Рістора. Він поклав одну руку на спинку її стільця, а іншою почав вказувати на текст.

Аннель спробувала увібрати в себе слова, що виходили з його вуст, приглушуючи стукіт власного серця. Це була його маленька помста за її байдужість?

— Чотири камені.

Аннель насупилася, уважно вивчаючи текст. Її холодні пальці боязко прибрали гарячу долоню Рістора з поверхні слів. Вона могла б заприсягтися, що її обпекло його жаром.