Розділ 24

Рістор поклав книжку поверх фоліанта, який читала Аннель. Потім вказав пальцем на рядок.

— Це нам не підходить, —  відрізала вона, відсуваючи книгу.

— Чому?

— Ми шукаємо прокляття, яке можна вселити в амулет. А ти приносиш список трав і заклинання від застуди.

— Нічого іншого тут немає.

Аннель клацнула язиком. Рістор скептично поставився до її ідеї, щойно вона розповіла йому весь план. Брамник цілу годину бурчав, що зло не можна перетворити на добро.

Рістор намагався повірити дівчині, але йому траплялися лише непотрібні рукописи. Через це він виглядав перед нею дурнем, який не може знайти нічого корисного. А він хотів допомогти. Хотів бути частиною її задуму.

— Пошукай в інших книжках, прочитай манускрипти або гримуари. Зроби хоч щось корисне.

Аннель голосно захлопнула його книгу. Чотири години він був тут і нічого не знайшов! А вона вже виписала всі інгредієнти для створення кришталю. Якщо не знайде квітку — зробить її сама. До того ж так майстерно, що від справжньої не відрізнить навіть найвправніший ювелір.

— У тебе ціла бібліотека під боком, — продовжила Аннель. — Знайди хоч щось!

У гніві вона кинула в нього книжку. Рістор ухилився, але край обкладинки все ж зачепив щоку. На засмаглій шкірі проступила червона смуга. Книжка глухо вдарилася об підлогу.

Вони спопеляли одне одного поглядами. Рістор не розумів, чому служниця так розсердилася. Ну і що, що вони нічого не знайшли. Мине час, і вони доб'ються успіху. Чи вона кудись поспішає?

Аннель відкрила рот, але Рістор різко перебив, процідивши:

— Не смій.

Він не хотів чути ні слова про свою сім'ю. Служниця зараз почне плутати його думки за допомогою сестри і батьків. Він уже уявляв, як вона каже: «Хіба ти не хотів, щоб вони були в безпеці? Якщо все ще хочеш, то постарайся! Інакше вони загинуть раніше за тебе».

Нехай кидає дорогоцінні книги, нехай завдає йому рани, але його сім'ю нехай не чіпає. Це його слабкість. І він знав, що вона здогадалася.

Аннель відвела погляд. Рістор пробурчав кілька лайок і пішов до шафи зі скрижалями. Половину цих творінь було зламано надвоє, на три або навіть більше шматочків. Рістор підібрав кілька цілих дощок і з нудьгуючим виглядом почав перечитувати.

Йому починало здаватися, що служниця навмисне виставляє його дурнем, щоб показати, яка вона розумна й підступна. Рістор заскрипів зубами, а потім закашлявся. Кашель був настільки сильним, що він сперся рукою об шафу, недбало кинувши дошки на полицю.

Вологий кашель душив його. Минув тиждень, відколи він уперше відчув себе погано, але полегшення не було. Він знав, що треба до лікаря, але весь час відкладав, сподіваючись, що з часом усе мине.

Рістор сплюнув слиз на брудну кам'яну підлогу, важко дихаючи. Обличчя зблідло, на лобі виступив піт. Рістор глянув на Аннель. Вона все ще читала фоліант.

Йому хотілося задушити цю дівицю й водночас висловити свою вдячність. Вона ніяк не відреагувала на його застуду: не запропонувала жодної допомоги, не побажала йому якнайшвидшого одужання і навіть не принесла води! Але він був вдячний їй і за це. Співчуття — слабкість. Якщо вона не співчувала йому, значить, вона не була слабкою. І він не буде слабким, якщо не захоче співчуття.

Рістор відчув у роті смак слизу і сплюнув ще раз, вставши на повний зріст.

А Аннель тим часом ледь не зомліла від страху. Серце мало не вистрибнуло з грудей, коли Рістор почав кашляти. «Що мені робити? — тільки й звучало в її полохливій свідомості. — Кретин кретином, але він жива людина!»

Страх скував її. Емоції боялися вирватися на зблідле персикове обличчя. А потім кашель припинився і Аннель зітхнула з полегшенням.

— Мити підлогу будеш сам, — вирвалося з вуст.

Вона подумки вилаяла себе.

«Дура, дура, дура. Треба було сказати щось приємне».

— Не переймайся, — сплюнув Рістор. — Тебе це ніяк не торкнеться.

Він продовжив переглядати скрижалі, зрідка прочищаючи горло. Розстебнув кілька ґудзиків — сорочка душила.

А потім пішов у глибину кімнати, сховавшись у темряві. Аннель зітхнула з полегшенням.

Їй було важко тримати байдужий вигляд перед хворою людиною. Якщо співчуття — слабкість, то вона була слабка. Серед книжкових шаф її вуха вловлювали важкий кашель Рістора. Хотіла встати й піти до нього, але кашель припинявся щоразу, коли вона рухалася.

Аннель вирішила, що їй слід піти до храму і помолитися за Рістора. Після тієї втечі від Екаки, коли вона вперше забрела до храму, Аннель більше не зверталася до богів. І тепер відчувала сором, бо зверталася до них лише тоді, коли їй щось було потрібно.

«Чи можна порівняти одужання Рістора із замахом Беліала?» — питала себе Аннель.

Вона глянула на власні тремтячі руки.

«Тоді чому ти так хочеш, щоб він не хворів?» — знову озвалася свідомість.

— Він мені допомагає, — тихо сказала Аннель.

Вона знала, що це обман. Вона обманювала себе. Якщо не Рістор, то Ейнолд допоможе. Цей боягузливий постоялець.