Розділ 22

Аннель застогнала, відчуваючи, як затекли її спина й ноги. Уже п'яту годину вона сиділа на дерев'яному стільці, читаючи книгу про магічних істот, намагаючись відшукати інформацію про Екак. Рістор приніс цілу стопку книжок з бібліотеки в цю напівзруйновану кімнату, де йшлося про магічних істот, що могли виготовити перший захисний амулет, і самі магічні речі.

Кімната знаходилася поруч із бібліотекою і колись була її частиною. Садиба руйнувалася, і прохід, що вів до кімнати, був захаращений шафами. Саме приміщення було обвугленим: чорні стіни й підлога, всіяна обгорілими книжками, – похмуре свідчення пекельного вогню. Запах пилу і попелу змішалися воєдино.

Минулого разу вони з Рістором засиділися так до третьої години ночі. І нічого не знайшли. Жодної згадки про те, хто виготовив перший захисний амулет. Потім кожен мовчки покинув бібліотеку, так нічого не сказавши. Вони не побажали одне одному навіть елементарних слів на добраніч. А цього ранку її ледь розбудила Ілітея. Аннель не хотіла підніматися, аби продовжувати сопіти у своїй холодній кімнаті під тонкою ковдрою.

Акантха зовсім не картала себе за те, що проміняла розкішні покої з теплою ковдрою на мерзлу і тісну комірчину. Головне – триматися подалі від Екакі.

А зараз вона сонно дивилася на годинник, який показував початок шостої ранку. З Торб'єрґом вони зустрілися надто пізно – опівночі – і тоді ж почали свої пошуки. Рістор злегка покашлював, і Аннель знала чому – наслідок того, що він кілька годин поспіль стояв під проливним дощем. Потім, не без її допомоги, він став менше часу проводити на вулиці, але цього було недостатньо, щоб запобігти початку застуди.

Незважаючи на їхні розбіжності під час роботи, ніхто так і не йшов на компроміс. Аннель не стала тихіше поводитися. Рістор не переставав критикувати її.

Дівчина позіхнула, вщипнула себе і подивилася на передпліччя, освітлене полум'ям найближчого смолоскипа. Воно було червоним через те, що вона розчесала його. Але там також почала проступати якась чорна лінія, яку Аннель була не в силах прибрати. Щоразу, приймаючи ночви, Акантха намагалася губкою стерти бруд із руки, але все було марно. Він залишався на своєму місці.

І ось Аннель почала просто гортати сторінки книги, вишукуючи щось цікаве для себе. П'ять годин вона читала тексти, намагаючись вникнути в кожне слово. А зараз це все йшло нанівець. Вона знищувала свою багатогодинну працю.

Раптово її увагу привернула картинка. Аннель перегорнула кілька сторінок назад і знайшла загублене творіння.

Посередині сторінки був намальований щит. Від нього виходили яскраві промені, а за ним стояв один із богів. Вендан. Він був одним із творців їхнього світу. І, звісно, жоден бог не мав права говорити, що він єдиний творець світу. Що світлі, що темні боги. Усі були рівні в цьому праві. І це було, мабуть, єдиним винятком, коли темні боги тримали себе в узді.

Вендан був богом свята. Він допомагав робити прикраси, одяг і музику.

На зображенні він розкинув долоні недалеко одна від одної, зі щитом між ними, ніби тримав його в повітрі. Щит був маленьким, близько восьми дюймів. Позаду бога піднялися хмари, а внизу панували поля квітів. Малюнок був виконаний тільки чорною тушшю.

 А на наступній сторінці був текст. «Корландська Рівновага», – свідчила назва.

І Аннель почала читати:

«В епоху до початку часів, коли світ був новим, боги неба і землі жили в гармонії, правлячи світом із прихильністю і мудрістю. Однак був серед них і інший – бог на ім'я Корланд, який володарював і уособлював темряву, хаос і смерть. І його королівство лежало на краю світу, оповите чорним димом і споруджене стінами з живих темних істот.

Інші боги боялися і цуралися Корланда, вбачаючи в ньому загрозу своєму миру і порядку. Вони вели проти нього битви, прагнучи викорінити його злий вплив у світі. Але Корланд був сильним і підступним противником, і він давав відсіч усіма силами.

Битви між богами тривали століттями, і кожна сторона була сповнена рішучості вийти переможцем. Але з плином років, боги почали розуміти, що їхні зусилля марні. Скільки б битв вони не виграли, темрява Корланда ніколи не зникне.

Одного разу мудра богиня на ім'я Мелорія запропонувала думку. Вона запропонувала використати зло Корланда на благо – використати його силу, щоб відновити рівновагу у світі. Інші боги були налаштовані скептично, але Мелорія була переконлива, і врешті-решт вони погодилися з її наміром.

Разом вони спрямували енергію Корланда в потужну силу, яка мала принести баланс у світ. Вони назвали її «Корландська Рівновага», і вона стала потужним знаряддям добра. Боги використовували її, щоб зцілювати хворих, приносити дощ на висушені землі та відновлювати порядок у хаосі, який колись породив Корланд.

Зрештою, зло Корланда було перетворено на щось позитивне і життєдайне. Боги дізналися, що навіть найтемніші сили можна використовувати на благо і що не завжди потрібно знищувати зло в корені. «Корландська Рівновага» стала символом надії та відродження, нагадуванням про те, що навіть у найпохмуріші часи завжди є можливість спокути. І так легенда про злого бога і «Корландську Рівновагу» продовжує жити, надихаючи прийдешні покоління».

Аннель схопилася. Стілець зі скрипом відсунувся. Вона взяла книжку до рук, проходячи очима по тексту знову і знову. На обличчі безпосередньо з'явилася усмішка.

Аннель схопила найближчий смолоскип і помчала зі стародавньою книгою в руках на пошуки Рістора. Вона заходила в глухий кут, спотикалася, але не падала, і завжди тримала книгу подалі від вогню. У її голові постійно повторювалася одна й та сама фраза: «зло Корланда було перетворене на щось позитивне і життєдайне».

І ось вона зупинилася, переводячи подих. Рістор мигцем глянув на неї і миттєво вихопив книжку з рук. Він почав оглядати обкладинку з усіх боків, переконуючись, що нічого не було спалено.