Розділ 21

Коли годинник пробив північ, пануюча в бібліотеці тиша, в сотий раз порушилася. І єдиним звуком був шепіт перегортання сторінок, коли двоє молодих людей шукали відповіді.

У повітрі висіла напруга, а крижані погляди давали зрозуміти, що вони не працювали в гармонії. Аннель дратувало, що Рістор мовчки клав на стіл стопки книжок, так і не читаючи їх. Він тільки дивився на їхні назви, ніколи не дізнаючись змісту.

Рістора дратувало, що Аннель притоптувала ногою і поводилася невимушено: клала ноги на стіл, облизувала вказівний палець і за допомогою нього гортала сторінки, забруднюючи їх своєю слиною. Іноді вона навіть щось бурмотіла собі під ніс або підспівувала. І він терпів це.

І єдине, що їх об'єднувало, – відчайдушна потреба знайти хоч щось про захисні амулети. Але у свідомості Рістора билося одне й те саме запитання: звідки служниця могла дізнатися про амулети, якщо вони навіть книжки про це не можуть знайти?

— Думаю, варто почати з пошуку книги про першу появу захисних амулетів, - сказала Аннель. — Так ми швидше знайдемо хоч якусь сполучну нитку.

Рістор мовчки погодився з нею.

Аннель зі скрипом відсунула стілець і встала, прямуючи до однієї з шаф. Вона почала переглядати стародавні тексти і запорошені томи в пошуках будь-якої інформації про кришталеву квітку – порятунок від прокляття садиби. Нехай Рістор шукає одну потрібну їй річ, а вона знайде іншу.

Їй потрібен був захисний амулет, щоб урятуватися від Екаки. Потім вона відшукає кришталеву квітку і здобуде свободу. Але якщо пошуки другого артефакту так і не увінчаються успіхом, амулет стане в нагоді надалі, як спосіб пережити війну. Та й Винищувач Дітей...

Аннель зупинилася гортати сторінки гримуара, водячи пальцем по тексту.

Вона все ще зберігала амулет Беліала – посудину для магії. І вона хотіла мати такий самий захист.

Аннель перегорнула сторінку, порізавши палець. Вона бачила намальовані від руки картинки і вчитувалася в текст, бажаючи знайти хоч якийсь натяк, пов'язаний із кришталевою квіткою. Потім вона голосно захлопнула книжку, ставлячи її назад на полицю.

Рістор роздратовано загарчав, коли Аннель привернула до себе непотрібну увагу в тихій бібліотеці.

— Ти можеш хоча б раз дбайливо ставитися до дорогоцінних матеріалів? - огризнувся він, не дивлячись на неї. — Предки зберегли ці папери для нас, тож будь добра, зберегти ці знання для майбутніх поколінь. І будь тихіше.

— Вибач, що я намагаюся знайти щось корисне в цій старій книзі.

— Ти точно нічого не знайдеш, якщо будеш грюкати сторінками і шуміти.

Аннель закотила очі, вже сита по горло перебуванням поруч із Рістором.

— Не розумію, чому я маю мовчати тільки тому, що ти не можеш впоратися з невеликим шумом, - відповіла вона, і голосі просочувався сарказм.

Торб’єрґ підійшов ближче, його поведінка стала більш рішучою.

— Це бібліотека, а не ринок. Проявляй повагу до правил і оточуючих.

  Його тон був суворим.

Аннель усміхнулася, захищаючись, схрестивши руки.

— Хто зробив тебе бібліотекарем? Не схоже, щоб хтось ще скаржився, - зауважила вона, жестом вказуючи на інших відвідувачів – темряву й порожнечу, – яких, здавалося, не турбував шум.

— Можливо, якби ти справді доклала трохи зусиль до пошуку інформації, а не влаштовувала сцени, то змогла б домогтися деякого прогресу.

Аннель здригнулася від його поблажливого тону.

— Я знаю, як шукати інформацію, велике спасибі, - огризнулася вона у відповідь. — Але важко зосередитися, коли хтось дихає мені в потилицю і критикує кожен мій крок.

Рістор дратівливо заричав:

— Можливо, якби ти постійно не помилялася і не заважала, мені б не довелося тебе критикувати.

Аннель зціпила зуби, опираючись бажанню жбурнути найближчу книгу йому в голову. Вона не терпіла його самовдоволеного ставлення і зневажливої поведінки. Але й також розуміла, що не може дозволити йому оволодіти нею.

— Всі роблять помилки. Це властиво кожному.

Рістор видав переривчасте зітхання, ясно усвідомлюючи, що йому не виграти цю суперечку.

— Просто постарайся поводитися розсудливо, - пробурмотів він, перш ніж обійти, зачепивши плече Аннель.

Легка посмішка розпливлася на її обличчі. Незважаючи на фізичну шкоду, вона не могла не відчувати задоволення від того, що останнє слово залишилося за нею.

— Важливо, щоб ми поважали знання і мудрість, що зберігаються в цих паперах, - додав він під кінець.

— Ми ніби як закінчили, чи не так? - кинула Аннель із посмішкою на обличчі.

Рістор провів пальцем по корінцях книжок і витягнув одну, розкривши її.

Аннель чекала на його відповідь.

— Хто ти? - раптом запитав він, уважно вивчаючи малюнок магічної істоти.

Розміри тварини були вражаючими, нітрохи не поступаючись великоваговим бикам. Однак замість звичайних копит у звіра були гострі, як бритва, гачкоподібні пазурі, здатні без зусиль розпороти черево. Товстий чубчик його густого волосся біг по хребту, згущуючись на потилиці. Тіло тварини було голим, але не менш міцним і гнучким. У лимонно-зелених очах читалася готовність до нападу і безжальна лютість, прикрашена тонкими вертикальними зіницями. У нього не було рогів, а вуха були такими ж довгими, наче в породистого пса. Зуби ж і справді виглядали витонченими, а слина текла струмками з рота.

Їх звали бавусами.

— Що ти маєш на увазі?

— Зухвалість із тебе так і ллється. Це не властиво ученицям Незрячих Перев'язей.

Аннель прикусила язика, не наважуючись поглянути на Рістора. Та й він не дивився на неї, вдаючи, що уважно вивчає зміст книги.

— Значить, твої знання занадто крихітні. Якщо ти забув, ми служимо лише своїм господарям, а не доглядачам садиби і комусь із каст нижче. Тільки своїм господарям, - чітко виділила останнє слово Аннель, нагадуючи йому впритул. — Скільки років твоїм пізнанням? П'ять? Вісім? Багато що змінюється за такий великий проміжок часу.