Розділ 21

Коли годинник пробив північ, тиша бібліотеки в сотий раз порушилася. І єдиним звуком був шурхіт сторінок, які перегортали двоє молодих людей, відчайдушно шукаючи відповіді.

У повітрі висіла напруга. Крижані погляди говорили самі за себе: працювати разом вони не вміли.

Аннель дратувало, що Рістор мовчки клав на стіл стопки книжок, так і не читаючи їх. Він лише дивився на назви, ніколи не дізнаючись змісту.

Рістора дратувало, що Аннель притоптувала ногою і поводилася невимушено: закидала ноги на стіл, облизувала палець, щоб гортати сторінки, залишаючи сліди слини. Іноді навіть бурмотіла щось собі під ніс або тихо підспівувала. І він терпів це.

Єдине, що їх об’єднувало, — відчайдушне бажання знайти хоч щось про захисні амулети. Але у свідомості Рістора билося одне й те саме запитання: звідки служниця взагалі знає про амулети, якщо навіть вони не можуть знайти жодної книги про них?

— Думаю, варто почати з пошуку книги про історію появи перших амулетів, — сказала Аннель. — Так ми швидше знайдемо хоч якусь нитку.

Рістор мовчки погодився.

Аннель зі скрипом відсунула стілець і підійшла до однієї з шаф. Вона почала переглядати стародавні тексти і запорошені томи в пошуках будь-якої згадки про кришталеву квітку — порятунок від прокляття садиби. Нехай Рістор шукає одну потрібну їй річ, а вона знайде іншу.

Аннель потрібен був захисний амулет, щоб урятуватися від Екак. Потім вона відшукає кришталеву квітку і здобуде свободу. Але якщо пошуки другого артефакту так і не увінчаються успіхом, амулет стане в нагоді надалі, як спосіб пережити війну. Та й Винищувач Дітей...

Аннель зупинилася гортати сторінки гримуара, водячи пальцем по тексту.

Вона все ще зберігала амулет Беліала — посудину для магії. І хотіла мати такий самий захист.

Аннель перегорнула сторінку, порізавши палець. Намальовані від руки картинки були схематичні квіти, але не ті, що їй потрібні. Аннель різко захлопнула книгу й поставила її на місце.

Рістор роздратовано загарчав, коли Аннель привернула до себе непотрібну увагу в тихій бібліотеці.

— Ти можеш хоча б раз дбайливо поводитися з дорогоцінними матеріалами? — огризнувся він, не дивлячись на неї. — Предки зберегли ці папери для нас, тож, будь добра, збережи ці знання для майбутніх поколінь. І будь тихіше.

— Вибач, що намагаюся знайти щось корисне в цій старій книзі.

— Ти точно нічого не знайдеш, якщо будеш грюкати сторінками і шуміти.

Аннель закотила очі. Вона вже була сита по горло перебуванням поруч із брамником.

— Не розумію, чому я маю мовчати тільки тому, що ти не можеш впоратися з невеликим шумом, — відповіла вона з сарказмом.

Рістор підійшов ближче, рухи стали різкішими.

— Це бібліотека, а не ринок. Поважай правила і оточуючих.

Його тон був суворим. Аннель схрестила руки й усміхнулася.

— А хто зробив тебе бібліотекарем? Не схоже, щоб хтось ще скаржився, — вона жестом вказала на порожню залу.

— Можливо, якби ти справді доклала трохи зусиль до пошуку інформації, а не влаштовувала вистави, ми б уже щось знайшли.

Аннель здригнулася від поблажливого тону співрозмовника.

— Я знаю, як шукати інформацію, велике спасибі, — огризнулася вона у відповідь. — Але важко зосередитися, коли хтось дихає мені в потилицю й критикує кожен рух.

Рістор дратівливо заричав:

— Можливо, якби ти постійно не помилялася й не заважала на кожному кроці, мені б не довелося тебе критикувати.

Аннель зціпила зуби, стримуючи бажанню жбурнути найближчу книгу йому в голову. Вона не терпіла його самовдоволеного ставлення і зневажливої поведінки. Але Акантха також розуміла, що не може дозволити йому перемогти.

— Всі роблять помилки. Це властиво кожному.

Рістор важко зітхнув, ясно усвідомлюючи, що йому не виграти суперечку.

— Просто поводься розсудливо, — пробурмотів він і, проходячи повз, зачепив її плече.

Легка всмішка розпливлася на обличчі Аннель. Незважаючи на фізичну шкоду, останнє слово залишилося за нею.

— Важливо, щоб ми поважали знання і мудрість, що зберігаються в цих паперах, — додав він уже віддаляючись.

— Ми ніби як закінчили, так? — кинула Аннель, не приховуючи усмішки.

Рістор провів пальцем по корінцях книжок і витягнув одну. Розкрив. Аннель чекала.

— Хто ти? — раптом запитав він, уважно вивчаючи малюнок магічної істоти.

Розміри тварини були вражаючими, нітрохи не поступаючись великоваговим бикам. Однак замість звичайних копит у звіра були гострі, гачкуваті пазурі, здатні розпороти черево без зусиль. Уздовж хребта тягнувся товстий чуб густого волосся, що збирався на потилиці. Тіло тварини було голим, але міцне й гнучке.

Лимонно-зелені очі з вертикальними зіницями світилися люттю й готовністю до нападу. Рогів не було, а довгі вуха нагадували породистого пса. Зуби ж і справді виглядали витонченими, а слина текла струмками з рота.