Розділ 20

Він кинув меч у піхвах на крісло. Потім стягнув мокрий камзол, сорочку й чоботи.

Рістор провів рукою по вологому волоссю й втомленно впав на ліжко.

Він заплющив повіки і вже збирався заснути, коли стук в двері порушив мирну тишу дрімоти. роздратовано протер очі й глянув у вікно: надворі було ще темно і дощ усе ще лив, немов завтра ніколи не настане.

Брамник застогнав, зліз із ліжка й пішов до дверей, дивуючись, хто міг потривожити його в таку годину.

Коли Рістор відчинив двері, роздратування тільки посилилося. На порозі стояла вона — людина, яку він найменше хотів бачити. Дощ намочив волосся, одяг прилип до тіла й вона ледь стримувала тремтіння.

Він насупився. Чого їй треба? Вони не друзі. І вони, безумовно, не були в хороших стосунках.

— Чи можу я увійти? — манірно запитала вона. Її голос був ледь чутний через дощ.

Він кинув погляд на двір — той майже затопило. Дощ бив по землі, як тисячі дрібних барабанних паличок.

Вибору не було: або впустити її, або залишити під зливою. А це було б занадто жорстоко, навіть для нього. Тому, зітхнувши, Рістор відійшов убік і сподівався, що вона не затримається тут надовго.

Аннель пройшла повз, обережно ступаючи по мокрому килиму. Оглянула кімнату: ліжко, шафа, стопки книжок і карт на столі, згасла свічка. Вона відчувала його погляд, але не ніяковіла. Більше відчувала роздратування.

На вулиці дощ барабанив їй по шкірі так само, як вона стукала у двері. Аннель пробиралася крізь калюжі, поки не дісталася сюди. І тепер стояла перед єдиною людиною, яка могла допомогти — і яка, здавалося, зневажала саме її існування.

— Що тобі потрібно? — Рістор перервав її думки.

Аннель довелося закинути голову, щоб підняти на нього очі. Зустріла його погляд із котячою грацією.

— У мене є приваблива пропозиція. Як ти знаєш, не за горами йде війна, поки ми ховаємося в цій тендітній садибі. Нас не захистить навіть такий вправний воїн, як ти… якщо ти взагалі вмієш користуватися зброєю, а не носиш її як прикрасу… — дівочі пальці ковзнули по піхвах меча на кріслі. — Я обмірковувала цю пропозицію кілька днів і вирішила, що твої знання мені потрібні більше, ніж ти сам. Потребую твою допомогу в виготовленні захисного амулета, — сказала Аннель, нарешті перейшовши до справи. — Так що, допоможеш?

Рістор насупився, але не відповів одразу. Він знав: вона не така проста, як прикидається. Її розпитування про прокляття, її поведінка, зовнішність, що не пасувала до Незрячих Перев’язей…

Він уже повідомив про це господині. Та й сама все зрозуміла, але чомусь тримала дівчину поруч.

— Ні, — різко відрізав Рістор.

— Ти впевнений? — спокійно перепитала Аннель.

Він не ворухнувся, витримуючи серйозний погляд рубінів.

— Зараз час війни, Рісторе. Якщо сюди прийдуть вороги...

— Без «якщо», — перервав він. — Тільки реальні події.

Аннель почула його серйозний, холодний і грубий тон, що відображав явно безкомпромісний характер власника.

— Тебе можуть поранити на війні, — продовжила вона, — й тоді твої вміння не врятують. Лише якийсь захист від богів.

— Ні, — твердо повторив. — Я не стану рівним богам.

Рістор обійшов Аннель, збираючись сісти на ліжко.

— А твоя сім'я? — тихо запитала вона, відчувши нерішучість співрозмовника.

Рістор завмер.

— Ти про них подумав? Твоя мати, батько і сестра. Як вони житимуть без тебе? Хоча б дай їм захист, якщо собі відмовляєш.

«Звідки вона дізналася? — тільки це й крутилося в голові молодика. — Ілітея, мабуть, розповіла їй».

Він не звинувачував стару діву в зраді. Просто це була частина його історії, яку він хотів приховати від сторонніх. Чим менше про тебе знають — тим менше можуть болісніше вдарити.

Рістор мовчав. Але тяжкість дівочих слів влучила. Війна вже так багато забрала в їхнього поселення, і думка про страждання своїх близьких була нестерпною.

Аннель продовжувала вмовляти:

— Ти потрібен своїй родині, вони розраховують на твою безпеку. Війна забирає тих, кого ми любимо. Не змушуй страждати інших. І не змушуй страждати самого себе.

— А ти? — Рістор схилив голову набік, вдивляючись їй просто в очі. — Навіщо тобі це?

— Моя кінцева мета тебе не стосується.

— І все ж.

— Війна, — твердо повторила Аннель. — Вона нікого не пощадить, тож у такий непевний час кожен дбає лише про власну шкуру.

— А як же господиня? Ти присягнулася...

— Про клятву й мови не було, — різко обірвала вона. — А ваші легенди про прокляття — дитячі казочки, щоб тримати придворних у садибі.

Вона брехала йому. Вона брехала собі.

— Тільки посмій, — прогарчав він.

— І посмію.

Рістор схопився на ноги, швидко узяв меч і витягнув його з піхов. Аннель стояла зі спокоєм змії, коли холодне лезо лягло їй на горло.