Розділ 20

Він кинув меч у піхвах на крісло. Потім скинув мокрий камзол, сорочку і чоботи.

Рістор провів рукою по мокрому волоссю і втомлено ліг на ліжко.

Він заплющив повіки і вже збирався заснути, коли звук стуку в двері порушив мирну тишу його дрімоти. Рістор протер очі від сну і подивився у вікно: на вулиці було ще темно і дощ усе ще лив, немов завтра ніколи не настане. Він застогнав і сповз із ліжка, дивуючись, хто міг потурбувати його в таку позаурочну годину.

Коли Рістор відчинив двері, його роздратування посилилося. Він побачив, що це була вона – людина, яку він найменше хотів бачити. Дощ намочив її волосся, і вона приховувала тремтіння в тілі.

Він насупився, задаючись питанням, чого вона хоче від нього. Вони не були друзями, і вони, безумовно, не були в хороших стосунках.

— Чи можу я увійти? - манірно запитала вона. Її голос був ледь чутний через дощ.

Погляд його кинувся на вулицю, і Рістор побачив, що двір був ледь не затоплений. Краплі дощу вдарялися об землю, немов нескінченний дріб маленьких барабанних паличок, і це був єдиний звук, що пробивав важку тишу ночі.

У нього не було вибору: він мав або впустити її, або залишити стояти зовні під дощем, що було б жорстоко. Тому, зітхнувши, Рістор відійшов убік і впустив її, сподіваючись, що вона не затримається тут надовго.

Аннель пройшла повз нього, обережно ступаючи мокрим килимом, і оглянула кімнату. Вона була порожня, якщо не брати до уваги ліжка, шафи, кількох стопок книжок і карт, акуратно складених на столі, і згаслої свічки. Аннель відчувала, як Рістор дивиться на неї, але не почувалася від цього ніяково. Вона більше відчувала роздратування.

На вулиці дощ барабанив їй по шкірі так само, як вона стукала у двері. Вона пробиралася по калюжах. Промоклий одяг прилипав до неї, наче друга шкіра, доки вона, нарешті, не досягла порога, який шукала. Постукавши ще раз, Аннель приготувалася до неминучої зустрічі з єдиною людиною у світі, яка могла допомогти їй зараз і яка, здавалося, зневажала саме її існування.

— Що тобі потрібно? - Рістор перервав її роздуми.

Аннель довелося закинути голову, щоб підняти на нього очі, і зустріла його погляд із котячою грацією. Голос її звучав твердо, коли вона заговорила:

— У мене є дуже приваблива справа, яку я хочу запропонувати тобі. Як ти знаєш, не за горами йде війна, поки ми ховаємося в цій тендітній садибі. Нас не захистить навіть такий вправний воїн, як ти. Якщо, звісно, ти вмієш поводитися зі зброєю, а не носиш її як прикрасу. - Пальці Аннель ковзнули по піхвах меча, що лежала на кріслі. — Я обмірковувала цю пропозицію кілька днів і вирішила, що твої знання мені потрібні більше, ніж ти сам. Мені потрібна допомога у виготовленні захисного амулета, - сказала вона, нарешті перейшовши до справи. — Так що, можливо, ти погодишся мені допомогти?

Рістор насупився, але не відповів одразу. Він думав, що їй сказати, знаючи, що вона не така проста, як хоче здаватися. Усі ці розпитування про прокляття садиби; що вона має вигляд і поводиться неналежно для Незрячих Перев'язей. Він повідомив про це господині. Та й сама про все здогадалася, але чомусь продовжувала тримати дівицю на службі.

— Ні, - різко відрізав Рістор.

— Ти впевнений? - поставила запитання Аннель.

Рістор не ворухнувся, витримуючи її серйозний погляд.

— Зараз час війни, Рісторе. Якщо сюди з'являться вороги...

— Без «якщо», - перервав він. — Тільки реальні події.

Аннель почула його серйозний, холодний і грубий тон, що відображав його явно безкомпромісний характер.

— Тебе можуть поранити на війні й тоді твої вміння не зможуть тобі допомогти. Лише якийсь захист від богів.

— Ні, - твердо сказав він. — Я не стану рівним богам.

Рістор обійшов Аннель, бажаючи сісти на ліжко й очистити свій розум.

— А твоя сім'я? - запитала вона, відчувши його нерішучість.

Рістор завмер.

— Ти про них подумав? Твоя мати, батько і сестра. Як вони житимуть без тебе? Або хоча б дай їм захист від бурхливої загрози, якщо собі відмовляєшся.

«Звідки вона дізналася? - тільки це й крутилося в голові в нього. — Ілітея, мабуть, розповіла їй».

Він не звинувачував стару діву в зраді. Просто, це була частина його історії, яку він хотів приховати від сторонніх. Що менше про тебе знали – то менше завдавали ударів у несподівані місця й моменти.

Рістор мовчав. Але тяжкість її слів дійшла до нього. Війна вже так багато забрала в їхнього поселення, і думка про страждання своїх близьких була нестерпною.

Аннель продовжувала його вмовляти:

— Ти потрібен своїй родині, і вони розраховують на твою безпеку. Війна забирає в нас тих, кого ми любимо. Не змушуй страждати інших. І не змушуй страждати самого себе.

— А ти? - запитав Рістор, схиливши голову набік і дивлячись прямо в очі співрозмовниці. — Навіщо тобі це?

— Кінцева мета, до якої я прагну, не повинна тебе турбувати.

— І все ж.

— Війна, - твердо повторила Аннель. — Вона нікого не пощадить, тож у такий непевний час кожен дбає лише про власну шкуру.

— А як же господиня? Ти присягнулася...

— Про клятву й не йшлося, - грубо перервала вона. — А ваші легенди про прокляття – дитячий лепет і казки, щоб утримати придворних у садибі.

Вона брехала йому. Вона брехала собі.

— Тільки посмій, - прогарчав він.

— І посмію.

Рістор схопився на ноги, швидко узяв меч і витягнув його з піхов. Аннель стояла зі спокоєм змії, коли холодне лезо лягло їй на горло.

— Полегче, Рісторе Торб'єрже, - зі сміхом у голосі промовила вона.

Рістор був розлючений. Ця дівчина знала не тільки про його сім'ю, а й його повне ім'я. Служниця мала на рідкість не тонку кишку, погрожуючи втекти або, того гірше, вбити його пані.

Раптом Рістор відчув, як вістря торкнулося його голого живота. Він мигцем глянув. Ніж.

Ця дівиця мала нахабство навіть зараз захищатися! Величезний меч проти кухонного ножа для риби.