Розділ 19

Аннель плюхнулася на сіно. Воно лежало на дерев’яній платформі, яку можна було назвати другим поверхом стайні. Щоправда, туди було важко піднятися. Потрібно було застосувати всі навички лазіння.

І зараз Аннель заслужено відпочивала серед тварин. Ще не настала ніч, а вона вже звільнилася від усіх обов'язків служниці. Аннель заплющила очі й вдихнула, відчуваючи, як напруга повільно розсіюється.

Думки неслися в далекі землі, де, за чутками, панували мир і спокій. Аннель навіть уявила, як після розшуку забирає золото господині й вирушає в дорогу за Зарою. Купить будинок, а потім продовжить подорож. Чи краще буде почати подорож, а потім купити житло?

Аннель насупилася думкам.

У стайню зайшов Рістор. Аннель мигцем глянула на нього, а потім не змогла відірватися. Сонячні промені ковзали по спітнілому тілу брамника. Він був без сорочки. З темного волосся капала вода, і Рістор щомиті витирав обличчя.

Він її не помітив. Просто пройшов повз, беручи поводи коней, щоб вивести їх на прогулянку.

Сігурд був серед них. Шайрок весело фиркнув, вийшов із загону і почав кружляти біля Рістора.

— Бачу, ви вже потоваришували, — нечемно кинула Аннель, розглядаючи нігті.

Рістор озирнувся в пошуках джерела голосу, але поруч нікого не виявив. Потім спрямував погляд на платформу. Карі очі висловлювали роздратування.

А Аннель захлеснули ревнощі. Це був її кінь, а не його!

— Як ти тут опинилася? — буркнув Рістор.

Аннель елегантно злізла з платформи, безтурботно ступаючи розсипаним на підлозі сіном. Вона зупинилася в двух ліктях від брамника.

Сігурд фиркнув. Аннель розкинула руки, і її вірний друг одразу підійшов. Сігурд поклав голову на дівоче плече, а Акантха обійняла його морду, повільно погладжуючи по носі.

— Я не можу провідати свого друга? — з переможною усмішкою запитала вона, дивлячись на Рістора.

Ось кого вибрав Сігурд. Не просто якогось вартового, а її, Аннель Акантху — злодійку, яка нещодавно стала ще більш відомою.

Рістор пропустив її слова повз вуха. Узяв Сігурда за поводи й вивів його разом з іншими конями зі стайні.

— Ти ведеш їх на водопій?

— На прогулянку, — поправив Рістор, не обертаючись.

Аннель мовчки прилаштувалася поруч.

Дорогою до поля вони не промовили жодного слова. Аннель оглядала місцевість, запам’ятовуючи можливі шляхи втечі. Краще бути готовою.

А потім її очі вразили неймовірні широти. Безкраї простори поля, усіяного безліччю різнокольорових квітів. Теплий вітерець, що пестив шкіру, був тут навіть більш звабливим, ніж біля садиби. Незважаючи на осінь, що наближалася, поле було в повному цвіту, немов наливаючись життям.

Рістор відпустив коней. Кожен пішов своєю дорогою. Аннель вирушила до Сігурда.

Скакун пощипав траву, потім зірвав кілька квітів і подарував своїй господині. Аннель посміхнулася такому несподіваному подарунку і вплела кілька квітів у волосся. Сігурд тихо завизгнув.

— Ти питаєш, що трапилося? — перепитала вона.

Шайрок слабко кивнув.

— Нічого такого, що могло б тебе хвилювати, — фиркнула вона. Скакун знову завищав. — Ти питаєш: це через Рістора? — Аннель знову озвучила «запитання» Сігурда вголос, кивнувши в бік молодого стражника. — «Що він зробив?» — Аннель закотила очі. — Він просто поводиться, як зазвичай. Зарозумілий і дратівливий.

Рістор підняв брову:

— Я стою прямо тут, ти знаєш.

Аннель хмикнула, не глянула на Рістора.

— Знаю. І саме це так дратує.

— Ти, вочевидь, воліла б бути в іншому місці, — спокійно кинув він.

Аннель почала підправляти сідло, підпругу і поводи Сігурда.

— Я б воліла, щоб ти був в іншому місці.

— А в чому різниця?

— Поміркуй мізками, — відрізала вона, повертаючи Рістору його ж фразу.

Потім кинула на нього короткий крижаний погляд, спритно осідлала Сігурда й подивилася на Скелясті вершини. Гори дивилися на неї відчайдушно.

Аннель відчувала, як вітер грався з волоссям і здавалося, що гори відмовляють її від задуманої подорожі. Але жодні вмовляння не могли зупинити її рішучість.

Вона затягнула поводи і направила шайрока в бік іншого коня. Рістор осідлав одного зі скакунів і попрямував за Аннель.

— Якби я був в іншому місці, тобі не довелося б терпіти мою присутність.

Аннель закотила очі.

— Тобі не довелося б чути мій голос або терпіти моє товариство. Ти могла б просто жити своїм життям, вільним від тягаря мого існування.

— Не треба так драматизувати. Я не ненавиджу тебе, Рісторе. Я просто... знаходжу тебе неймовірно розчаровуючим.

Він злегка усміхнувся.

— Хочеш сказати, я нечемний?

Він підняв брову. Аннель промовчала.