Розділ 19

Аннель плюхнулася на сіно. Воно розташовувалося на дерев'яній платформі, яку можна було назвати другим поверхом, у стайні. Щоправда, туди було важко піднятися. Потрібно було застосувати всі навички лазіння.

І зараз Аннель заслужено відпочивала в мирному середовищі тварин. Ще не настала ніч, а вона вже звільнилася від усіх своїх обов'язків служниці. Аннель заплющила очі й вдихнула, відчуваючи, як вага її тягаря й обов'язків розсіюється. Думки її неслися в далекі землі, про які вона чула, де панували мир і спокій для тих, хто чекав умиротворення. Аннель навіть почала подумувати про те, щоб вирушити на пошуки Зари потім. А зараз, коли вона перечекає свій розшук, то зможе забрати з собою золото господині і вирушити в дорогу. Купить собі будинок, а потім продовжить подорож. Чи краще буде почати подорож, а потім купити житло?

Аннель насупилася своїм думкам.

До стайні зайшов Рістор. Аннель мигцем глянула на нього, а потім не змогла відірвати погляд. Сонячні промені блищали на спітнілому тілі брамника. Він був без сорочки. З його темного волосся капала вода, і Рістор щомиті витирав обличчя.

Аннель він не помітив. Пройшов повз, беручи поводи кожного коня, щоб вивести їх на прогулянку.

Сігурд був серед них. Шайрок весело фиркнув і вийшов із загону, тупцюючи по колу біля Рістора.

— Бачу, ви вже потоваришували, - нечемно сказала Аннель, роздивляючись свої нігті.

Рістор озирнувся в пошуках джерела голосу, але поруч нікого не виявив. Потім він спрямував погляд на сінну платформу, де розташувалася Акантха. Його карі очі висловлювали роздратування.

А Аннель захлеснули ревнощі. Це був її кінь, а не його!

— Як ти тут опинилася? - пролунав голос Рістора.

Аннель елегантно злізла з платформи, безтурботно ступаючи розсипаним на підлозі сіном. Вона зупинилася в ярді від брамника. Сігурд фиркнув. Аннель розкинула руки, і її вірний друг попрямував до неї. Сігурд поклав голову їй на плече, а Акантха обійняла його морду, повільно погладжуючи по носі.

— Я не можу провідати свого друга? - запитала Аннель із переможною посмішкою на обличчі, дивлячись на Рістора.

Ось, кого вибрав Сігурд. Не просто якогось вартового, а її, Аннель Акантху – злодійку, яка нещодавно стала ще більш відомою.

Рістор пропустив слова повз вуха. Він узяв Сігурда за поводи і вивів його та інших скакунів зі стайні.

— Ти ведеш їх на водопій?

— На прогулянку, - поправив Рістор, не обертаючись.

Аннель мовчки прилаштувалася поруч.

Усю дорогу до поля вони мовчали. Акантха оглядала місцевість, шукаючи можливі безпечні шляхи відходу від садиби, коли це станеться. Краще підготуватися заздалегідь.

А потім її очі вразили неймовірні широти. Безкраї простори поля, усіяного безліччю різнокольорових квітів. Теплий вітерець, що пестив шкіру, був тут навіть більш звабливим, ніж біля садиби. А погода, здавалося, жила своїм власним життям. Незважаючи на осінь, що наближалася, поле було в повному цвіту, немов наливаючись життям.

Рістор відпустив коней. Кожен із них пішов своєю дорогою. Аннель вирушила до Сігурда.

Скакун пощипав траву, потім зірвав кілька квітів і подарував своїй господині. Аннель посміхнулася такому несподіваному подарунку і вплела кілька квітів у волосся. Тоді Сигурд завизгнув.

— Ти питаєш: що трапилося? - перепитала вона шайрока.

Той слабко кивнув.

— Нічого такого, що могло б тебе хвилювати, - фиркнула вона. Скакун знову завищав. — Ти питаєш: це через Рістора? - Аннель знову озвучила питання Сігурда вголос, кивнувши в бік молодого стражника. — «Що він зробив?» - Аннель закотила очі. — Він просто поводиться як зазвичай. Зарозумілий і дратівливий.

Рістор підняв брову:

— Я стою просто тут, ти знаєш.

Аннель хмикнула, не глянула на Рістора.

— Знаю. І саме це так дратує.

— Ти, вочевидь, воліла б бути в іншому місці, - сказав він спокійним голосом.

Аннель почала підправляти сідло, підпругу і поводи Сігурда.

— Я б воліла, щоб ти був в іншому місці.

— А в чому різниця?

— Поміркуй мізками, - кинула Аннель колючу фразу Рістору, який нещодавно сказав їй те саме.

Потім вона метнула на нього короткий крижаний погляд і спритно осідлала Сігурда, спрямовуючи погляд на Скелясті вершини. Гори дивилися на неї відчайдушно.

Аннель відчувала, як вітер грався з її волоссям і здавалося, що гори відмовляють від задуманої подорожі. Але жодні вмовляння не могли зупинити її рішучість досягти мети.

Вона затягнула поводи і направила шайрока в бік іншого коня. Рістор осідлав одного із скакунів і попрямував за Аннель.

— Якби я був в іншому місці, тобі не довелося б терпіти мою присутність.

Аннель закотила очі.

— Тобі не довелося б чути мій голос або терпіти моє товариство. Ти могла б просто жити своїм життям, вільним від тягаря мого існування.

— Не треба так драматизувати. Я не ненавиджу тебе, Рісторе. Я просто... знаходжу тебе неймовірно розчаровуючим.

Він злегка усміхнувся.

— Ти хочеш сказати, я нечемний?

Він підняв брову. Аннель мовчала.

— Я завжди уважний. Може, я не завше показую це так, як ти хочеш, але я дбаю про інших.

— Я в цьому не сумніваюся, - пробубнила Аннель, поплескуючи Сігурда по шиї.

«Просто іноді важко розгледіти, що ховається за твоїми стінами. Ти завжди так охороняєш себе, такий закритий», - витало у свідомості Акантхи.

— Це важче, ніж ти думаєш, Юландо, - продовжив Рістор. — Ти виросла в іншому світі, ніж я. Ти за останні роки дізналася, як це – мати свободу, мати вибір. У мене не завжди є така розкіш.

Аннель його слова анітрохи не зворушили. Нюні хлопчика їй не потрібні були.

— У тебе є вибір, Рісторе. У всіх завжди є вибір. І я тут, щоб підтримати тебе, що б ти не вибрав.

Рістор подивився на неї крадькома. На обличчя Аннель упали промені призахідного сонця, торкаючись губ. Рожеві та помаранчеві відтінки робили її губи яскравішими та пухкими. А очі блищали. Одна з квітів упала на траву, даючи можливість світлому пасму волосся розвиватися на теплому вітрі. А по тілу Рістора пройшли мурашки. Йому ставало холодно чи так діяла присутність служниці?