Розділ 18

Він нервово переминався з ноги на ногу, поглядаючи на двері садиби. Рука Ейнолда, що тримала букет білих акацій, тремтіла. Його серце калатало з неймовірною швидкістю.

Він почувався хлопчиськом. Хоча, напевно, так воно й було. Він закохався в дівчину, яка старша за нього на кілька місяців. А в нього ще ж навіть борода не росте.

Ейнолд посміхнувся своїм думкам.

Потім він побачив силует, що наближався до нього. Ейнолд заспокоїв серце і тремтіння, готуючись заговорити з Юландою.

Але до нього вийшла Ілітея. Стара діва повідомила, що Юланда не вийде. Не буде ні зустрічі, ні прогулянки. Ейнолд почав її розпитувати, Ілітея відповідала на всі запитання однаково: Юланда не прийде.

Тоді Ейнолд вирішив піти до неї сам. Можливо, служниця захворіла? Але сьогодні за вечерею вона була в порядку.

По дорозі в будиночок для слуг Ейнолд помітив на собі серйозний погляд Рістора. Потім пішов дощ, і він зник за дверима.

Всередині було тепло. Пахло деревиною та їжею.

Він оглянув кімнату і побачив величезний камін, від якого виходило затишне світло і тепло. Вогонь тріпотів у каміні, створюючи приємне видовище. У кутку кімнати стояв масивний стіл, заставлений різноманітною їжею. Повітря наповнювалося ароматами свіжоспеченого хліба, смаженого м'яса і зелених овочів.

Ейнолд рушив далі, відчуваючи, як тепло і затишок заповнюють його. І він опинився перед аркою для дверей, закритою намистинами всіх можливих кольорів на ниточках. Намистини мерехтіли у світлі ліхтарів, що були в коридорі, куди він забрів.

Ейнолд відсунув прикрасу на нитках убік, і перед ним розкинулася тісна кімната. Тут були тільки ліжко, стіл, стілець, маленьке дзеркало, шматок килима на кам'яній підлозі, вкритий плямами бруду незрозуміло якої давнини, і маленьке віконце, як у підземельній темниці. А потім він побачив її молоде обличчя, освітлене палаючими свічками. Вона була ще прекраснішою, ніж він пам'ятав.

Аннель сиділа на ліжку, гортаючи сторінки книжки, немов щось шукала і не могла знайти. Вона була настільки поглинена процесом, що, ймовірно, навіть не помітила його приходу.

— Це тобі, - звернувся до неї Ейнолд, простягаючи букет квітів, який він зібрав сьогодні.

Аннель глянула на нього з якимось жахом. А потім усміхнулася, приймаючи подарунок і шепочучи слова подяки.

— Ілітея сказала, що ти не прийдеш, - почав Ейнолд, сідаючи на ліжко служниці, яка почала побіжно прибирати книжки вбік, — тож я вирішив навідатися до тебе.

— Не варто було, - злегка зніяковіло відповіла Аннель.

А всередині неї вирував гнів, про який Ейнолд і не здогадувався. Їй хотілося провести цей дощовий вечір із книжками в руках і відповідями на запитання про прокляття садиби та пророцтво Екаки. Аннель нарешті знайшла золоту жилу, і все, що їй потрібно було зробити, це звільнитися від кайданів клятви і почати свою подорож із Сігурдом.

Це було головною з причин її відмови від прогулянки. Другою ж – їй нічого було вдягнути. Поділ сукні забруднився у вині, як і взуття. А нове вбрання вона одягне завтра, коли почне знову готувати і мити посуд. Якби Аннель погодилася на прогулянку, то втратила б через дощ усе вбрання, крім приїжджого. Ілітея ще на самому початку сказала їй: це одяг для чоловіків, а не для служниць.

— Що читаєш? - звернувся до неї Ейнолд.

— Казки на ніч, - відмахнулася вона.

— Ах, казки, - усміхнувся він. — Тільки не ті, де принцеса спить і чекає на свого рятівника, чи не так?

— Я віддаю перевагу казкам, де головний герой рятує себе сам, - з усмішкою відповіла Аннель. — Такі казки вчать бути сильними й самостійними. Як то кажуть: казки вигадували не для того, щоб лякати дітей, а щоб дати їм надію і віру в те, що добро завжди перемагає зло. І ми маємо вірити в це теж, незважаючи на всі труднощі та випробування, які чекають на нас на шляху.

— Ти завжди така розумна? - запитав Ейнолд, розглядаючи її мініатюрну руку, що лежала на ліжку.

Він стримався, щоб не простягнути свою долоню.

— Ти завжди говориш такі мудрі слова, - усміхнувся він, піднімаючи очі на Аннель. — У чому твій секрет?

— Можливо, мені дарована мудрість самих богів, - відповіла вона, грайливо піднявши підборіддя.

Ейнолд усміхнувся, вочевидь забавляючись її кмітливістю.

— А що можливо ще?

Вираз обличчя Аннель залишався веселим, але в її очах читався натяк на незворушність.

— Боюся, мої секрети не так легко розкрити. Але запевняю тебе, в них немає нічого такого, що могло б зацікавити таку людину, як ти.

Ейнолд притулився до холодної стіни, не зводячи з дівчини очей.

— Ти недооцінюєш мене, Юландо. У мене багато інтересів. Можливо, ти просвітиш мене якоюсь історією?

Губи Аннель сіпнулися, немов вона притримувала посмішку, але сама вона залишалася дражливо-веселою.

— Ну що ж, Ейнолде, якщо ти наполягаєш. Але попереджаю тебе: мої казки не завжди підходять для вух постояльців.

Він зневажливо махнув рукою.

— Безглуздя. Я не такий делікатний, як ти думаєш. Дозволь мені послухати ці твої дражливі казки.

Аннель нахилилася вперед, її голос знизився до змовницького шепоту:

— Дуже добре... Але ти маєш пообіцяти, що не будеш повторювати те, що я тобі розповім.

Ейнолд нахилився, його очі блиснули бешкетуванням.

— Я обіцяю. Твої секрети в безпеці зі мною.

І ось Аннель почала плести свою павутину брехливих історій, кожна з яких була скандальнішою за попередню. А Ейнолд жадібно слухав, і вогонь свічок відкидав на його обличчя мерехтливі тіні.

На кілька мить вони забули про проблеми зовнішнього світу й поринули в магію історії, захоплені силою слова.

Кілька разів Аннель чула, як Ілітея заходила в дім, а за кілька хвилин виходила. Це стривожило її, але вона продовжувала розважати Ейнолда.

Мешканець справді був цікавим співрозмовником, але його пізнання були не такими широкими, як її. Аннель це збентежило. І досить сильно. Аннель хотілося поговорити з кимось мудрішим або рівним їй. Щоб той повідав їй про те, чого вона не знає.