Розділ 16

Почувши схвальний вигук з-за дверей, Аннель увійшла. Вона поставила тацю з печивом та чаєм на стіл Ейнолда й озирнулася.

Високі стелі, прикрашені витонченими різьбленими балками, додавали шику та вишуканості покоям. Крім того, усередині кімнати було затишно і світло завдяки високим вікнам, що пропускали приємне сонячне світло. Вікна були прикрашені дорогими фіранками, а повітря наповнене ароматом запашних квітів.

Аннель не змогла втриматися і вирішила зазирнути в сусідню кімнату. Ліжко було прикрашене оксамитом і м'якими подушками, а на ньому – золоті різьблені відколи, які дарували відчуття витонченості. У спальні також були розміщені розкішні пледи та широкі штори, які забезпечували затишок.

Ось уже через дверну арку, Аннель помітила невеличку читальну залу, де вона відчула злагоду і внутрішній спокій. М'які крісла та затишне світло дозволяли насолоджуватися книжками й забути про нудні справи. Тут можна було розслабитися і відпочити душею після важкого дня.

Великі шафи в спальні, витягнуті до стелі, були ідеальним місцем для зберігання особистих речей і пожитків. Усі меблі в кімнаті були з темного дерева і прикрашені елементами золотого візерунка. На стінах висіли картини майстрів живопису, додаючи кімнаті унікальності та елегантності.

— Я думаю кілька картин зняти, - звернувся до неї веселий голос Ейнолда. — Вони застаріли, не вписуються в це середовище, та й мені нудно на них дивитися. Я можу передати тобі кілька, якщо хочеш.

— Буду вдячна, - відповіла Аннель, повертаючись до столу з чаєм і печивом.

Ейнолд пішов за нею.

— Комната в східному крилі садиби, вірно? Чи я щось плутаю? - Ейнолд усміхнувся.

— Я тепер живу в будинку для слуг разом з Ілітеєю.

Після молитов до богів Акантха наступного дня попрямувала до господині й попросила в тієї дозволу жити з Ілітеєю. Одна лише думка про те, що Екак добереться до неї уві сні, лякала її.

— Ось як, - протягнув Ейнолд, задумливо потираючи гладке підборіддя і стежачи за тим, як майстерно Аннель наливає чай у чашку.

Його заворожували її руки. Такі тонкі, мініатюрні, тендітні. Але під його пильним поглядом вони почали тремтіти.

Ейнолд перевів очі на її обличчя, що частково закривали пасма світлого волосся, які вибилися. Вона була милою для нього. Навіть якось у думках не вкладалося в Ейнолда, що вона так грубо розмовляла з його матір'ю, коли та зав'язала розмову про Незрячих Перев'язей.

— Не складеш мені компанію? - звернувся він до Аннель, щойно та закінчила наливати чай.

— Я...

Аннель заправила пасма волосся за вухо. Можливо, Ілітея дасть їй ще кілька завдань, щойно вона повернеться до служниці. А вона так втомилася. У Аннель зовсім не було вільного часу для спілкування з ким-небудь, лише зрідка в неї з'являлися думки скласти Рістору компанію під проливним дощем. «Тільки заради відповідей на питання, що мучили мене», - повторювала щоразу Аннель. А потім лягала спати, так і не вийшовши на вулицю. «Бач чого! Ще захворію», - виправдовувала себе Акантха, загортаючись у тонку ковдру. Наступний ранок, обід і вечір вона допомагала Ілітеї і не мала можливості поспілкуватися з кимось із постояльців. Між іншим, Власа вона більше не бачила. Ймовірно, господиня садиби прогнала його. Погані звістки, особливо про війну, їм тут були ні до чого.

— Добре, - коротко відповіла Аннель, наливаючи собі чашку чаю.

Кімнату наповнив запашний аромат бергамоту й троянд.

— А тут є ще постояльці?

Ейнолд махнув рукою, вдивляючись на вулицю за вікном.

— Декілька.

— Чому вони не показуються?

Ейнолд закусив губу, обдумуючи відповідь. Аннель присіла на стілець, зігріваючи руки гарячим чаєм.

— Ти не маєш жодного стосунку до цього, - нарешті відповів він якомога м'якше.

— Бояться?

— У кожного свої примхи, - байдуже відповів він, — хтось зайнятий паперовою роботою, хтось усамітненням від світу.

Аннель кивнула, роблячи ковток чаю. І все ж, що це за місце? Не заїжджий двір, не подвір'я, не знаменита споруда.

— Як тобі вид із вікна?

Аннель глянула в бік вікна. Фіранка повільно хитнулася, відкриваючи лише швидкоплинний вид на внутрішній двір.

— Дуже гарно, - відповіла вона, спираючись лише на свої спогади.

— Що тобі найбільше подобається?

Аннель мовчки відпила ще чаю. Вона побачила тут сад, ставок. Але нічого з цього її не цікавило. Вона не могла зрозуміти, коли відбулася ця зміна. Коли все змінилося. Коли вона перестала насолоджуватися рідкісно-прекрасними краєвидами. Аннель не сприймала саму себе, як душу ворога. Але щось у цьому було. Їй хотілося свободи, а не сидіти під замком увесь час.

Потім Аннель встала і підійшла до вікна. Теплі сонячні промені потрапили їй на щоки.

— Я чув, ти приїхала верхи, - перевів тему Ейнолд.

Погляд Аннель швидко пройшовся двором, шукаючи очима Рістора. Вона дізналася від Ілітеї, що він займається всіма клопотами, щоб убезпечити мешканців від непроханих гостей. Він також пас худобу і ловив живність, якщо привезена їжа закінчувалася. Доглядав за садом, обрізаючи зайве листя на кущах.

— Сігурд, - сказала Аннель. — Його звуть Сігурд.

Зараз вона намагалася знайти свого вірного друга, який тепер завжди буде поруч із нею.

— У такому разі… - повільно почав Ейнолд, так і не закінчивши фразу.

Він встав і попрямував до Аннель. Його тепла й ніжна долоня лягла на її спину, викликаючи мурашки по шкірі.

Ейнолд теж спрямував погляд на двір. Рістор повертав коней із пасовища. Сігурд ішов поруч з іншими. Аннель мовчки спостерігала за ним, дозволяючи собі легенько посміхнутися.

Сигурд раптом подивився на неї. Потім заіржав. Почав стрибати й кружляти навколо Рістора, який намагався його вгамувати.

Ейнолд м'яко розсміявся:

— Він знайшовся. Я думав запропонувати тобі разом провідати його. Але в такому разі... Ти й сама все бачиш.