Розділ 16

Почувши схвальний вигук з-за дверей, Аннель увійшла. Вона поставила тацю з печивом та чаєм на стіл Ейнолда й оглянулася.

Високі стелі з різьбленими балками надавали покоям вишуканості. Світло лилося крізь великі вікна, прикрашені дорогими фіранками, а повітря було наповнене ароматом квітів.

Аннель не змогла втриматися й зазирнула в сусідню кімнату. Ліжко, укрите оксамитом і м’якими подушками, золоті різьблені деталі — усе виглядало розкішно. Широкі штори й теплі пледи створювали затишок.

За аркою виднілася невелика читальна зала: м’які крісла, приглушене світло, атмосфера спокою. Тут легко було забути про нудні справи. Високі шафи до самої стелі, темне дерево з золотим візерунком, картини на стінах. Кімната виглядала дорогою й продуманою до дрібниць.

— Я думаю зняти кілька картин, — озвався веселий голос Ейнолда. — Вони застаріли, не вписуються в це середовище, та й мені нудно на них дивитися. Я можу передати тобі кілька, якщо хочеш.

— Буду вдячна, — відповіла Аннель, повертаючись до столу.

Ейнолд пішов за нею.

— Комната в східному крилі садиби, вірно? Чи я щось плутаю? — Ейнолд усміхнувся.

— Я тепер живу в будинку для слуг разом з Ілітеєю.

Після тієї ночі в храмі Аннель попросила господиню дозволити їй перебратися до служниці. Одна думка про те, що Екак добереться до неї уві сні, лякала.

— Ось як, — протягнув Ейнолд, задумливо потираючи гладке підборіддя і спостерігаючи, як вона майстерно наливає чай.

Зелений погляд ковзнув по жіночих руках. Вони були такі тонкі, мініатюрні та тендітні. Але під його пильним поглядом вони почали тремтіти.

Ейнолд перевів очі на її обличчя, частково прикрите вибитими пасмами світлого волосся. Вона здавалася йому милою, навіть попри те, як різко говорила з його матір’ю під час розмови про Незрячих Перев’язей.

— Не складеш мені компанію? — запитав він, щойно Аннель закінчила наливати чай.

— Я...

Вона заправила пасмо за вухо. Можливо, Ілітея дасть їй ще кілька завдань, щойно вона повернеться до служниці. А вона так втомилася.

У Аннель зовсім не було вільного часу для спілкування з ким-небудь, лише зрідка в неї з'являлися думки скласти Рістору компанію під проливним дощем. «Тільки заради відповідей на питання, що мучили мене», — повторювала щоразу Аннель. А потім лягала спати, так і не вийшовши на вулицю. «Бач чого! Ще захворію», — виправдовувала себе Акантха, загортаючись у тонку ковдру.

Наступний ранок, обід і вечір вона допомагала Ілітеї і не мала можливості поспілкуватися з кимось із постояльців. Між іншим, Власа вона більше не бачила. Ймовірно, господиня садиби прогнала його. Погані звістки, особливо про війну, їм тут були ні до чого.

— Добре, — коротко відповіла Аннель, наливаючи собі чай.

Кімнату наповнив запашний аромат бергамоту й троянд.

— А тут є ще постояльці?

Ейнолд махнув рукою, вдивляючись у вікно.

— Декілька.

— Чому вони не показуються?

Ейнолд закусив губу, обдумуючи відповідь. Аннель присіла на стілець, зігріваючи руки гарячим чаєм.

— Ти не маєш жодного стосунку до цього, — нарешті відповів він якомога м'якше.

— Бояться?

— У кожного свої примхи, — знизав плечима, — хтось зайнятий паперовою роботою, хтось усамітненням від світу.

Аннель кивнула й зробила ковток. І все ж, що це за місце? Не заїжджий двір, не подвір'я, не знаменита споруда.

— Як тобі вид із вікна?

Аннель глянула на фіранку, що хитнулася від легкого протягу, відкриваючи короткий погляд на внутрішній двір.

— Гарно, — відповіла вона, спираючись лише на власні спогади.

— Що найбільше подобається?

Аннель мовчки відпила ще чаю. Вона побачила тут сад, ставок. Але нічого з цього її не цікавило. Вона не могла зрозуміти, коли саме перестала помічати красу. Коли свобода стала важливішою за будь-які краєвиди.

Вона не вважала себе ворогом світу, але щось у цьому було. Вона хотіла руху, а не сидіти під замком увесь час.

Потім Аннель підвелася й підійшла до вікна. Теплі промені торкнулися щік.

— Я чув, ти приїхала верхи, — змінив тему Ейнолд.

Погляд дівчини швидко пройшовся двором, шукаючи Рістора. Вона знала від Ілітеї, що він відповідає за безпеку садиби, пасе худобу, ловить дичину, коли запаси закінчуються, і доглядає сад.

— Сігурд, — сказала Аннель. — Його звуть Сігурд.

Зараз вона намагалася знайти свого вірного друга, який тепер завжди буде поруч із нею.

— У такому разі… — повільно почав Ейнолд, так і не закінчивши фразу.

Він підійшов ближче. Тепла й ніжна долоня лягла на її спину, викликаючи мурашки по шкірі.

Ейнолд теж спрямував погляд на двір. Рістор повертав коней із пасовища. Сігурд ішов поруч з іншими, тож Аннель дозволила собі легеньку всмішку.