Розділ 15

Вона сиділа за старовинним дерев'яним столом у темній бібліотеці, освітленій лише однією свічкою, що тремтіла на вітрі. У повітрі стояв запах мускатного горіха й сушених трав.

Її оточували високі полиці зі старими шкіряними томами. Деякі з яких були настільки старими, що їхні обкладинки почали кришитися від віку. У кімнаті панувала тиша, тільки шелест сторінок, коли Аннель методично переглядала одну книгу за іншою.

Стіл був усіяний фоліантами, розкладеними в хаотичному порядку. Аннель перебирає їх, старанно вдивляючись у кожну обкладинку і назву.

Світле волосся було зібране в тугий пучок, відкриваючи гострі риси обличчя й червоні очі, зосереджені на пошуку. Вона була одягнена в довгу чорну сукню, передану Ілітеєю, зі спідницею з грубої, майже вовняної тканини, що тіснила тіло і не давала волю граціозним рухам.

Верх сукні прикрашав лише простий кант, а довгі рукави були зшиті так само суворо і просто, як сама сукня. Від напруження й спеки кілька вологих пасом прилипли до лоба й щік.

Аннель перегортала сторінку за сторінкою, уважно вчитуючись у рядки. Книги, які вона шукала, виявилися не такими легкими для знаходження.

Свічка догоряла, відкидаючи на стіни моторошні тіні, але Аннель не зупинялася. Очі ковзали по тексту, руки перегортали сторінки, поки вона не знайшла товстий том, що привернув увагу. Вона провела пальцем по запиленій обкладинці.

Бібліотека, в якій вона перебувала, мала величний і відокремлений вигляд. Стіни з темного дерева були заставлені книжковими полицями, заповненими палітурками всіх кольорів — від темно-смарагдового до сяйливого білого, — що чергувалися одна з одною. Вони простягалися настільки широко, що, здавалося, їм не було видно кінця; а килими на підлозі стелилися зі старої шкури носорога, що були оздоблені складними візерунками, які уживалися в гармонії з відтінками стін.

Тут також були витончені лампи, підвішені на довгих шнурах. Але вони не горіли. Можливо, колись вони створювали в бібліотеці інтимну атмосферу освітлення й надавали місцю унікального духу та всевідданого настрою.

«Це та сама», — промайнуло в думках. Акантха розгорнула книгу й занурилася в текст, забувши про все навколо.

Та раптом біля свічки промайнула тінь. Аннель прикрила вогник долонею, захищаючи його від протягу. Потім різко озирнулася, шукаючи силует, який пробіг.

Нікого.

Аннель повернулася до читання, але тепер краєм ока стежила за темрявою.

Вона шукала відповіді: як позбутися прокляття і як убити або хоча б зупинити Екак. Друге її поки що більше цікавило.

Аннель знайшла книгу з магічними істотами, але жодна з них не називалася «Екак», навіть натяку близько не було. Згодом Аннель пройшлася за описом і прагненням тварини. Судячи з усього, Екак була домашньою істотою, яка захищала кордони своєї садиби і свого господаря.

Сильні руки раптово лягли на плечі, впиваючись гострими нігтями в шкіру. Істота солодко прошепотіла її ім'я.

Аннель з жахом захлопнула книгу й різко обернулася. Серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей, а обличчя перетворилося на білий пил.

Темрява була порожньою. Якщо це була Екак...

— Аннель... — знову повторив ніжний жіночий голос, немов заколисуючи або закликаючи до себе.

...у цей момент вона мала більше переваг, ніж Акантха.

Від занепокоєння Аннель хотілося блювати. Вона глибоко дихала. Знову ця тварюка, знову ніч, знову дощ барабанить по вікнах.

Пролунав грім.

Аннель здригнулася. Груди ходили часто й важко, руки охопило тремтіння. На лобі виступив піт, але не від важкої роботи, а від чистого, тваринного страху.

— Аннель… — голос став наполегливішим.

Вона боялася. Боялася, що цього разу її ніхто не врятує. Бо так воно й було. Свічка ось-ось догорить, і незабаром уся бібліотека зануриться в непроглядну темряву, з якої вона не зможе вибратися.

І ось у цей момент їй захотілося скиглити, як маленькій дитині. І мочитися від страху.

Вона відчувала наближення Владики Смерті.

Боги, врятуйте її хоч цього разу!

Книга впала на підлогу.

Очі Аннель округлилися. І вона підхопилася.

Свічка залишилася догоряти на столі, а вона кинулася до виходу — поки ще хоч якийсь здоровий глузд залишався з нею.

Світло згасло.

Аннель руками прокладала собі шлях, стримуючи сльози. Вона відчувала, як щось літає навколо неї. Щось проникало їй під одяг і лоскотало шкіру, а потім безжально обпікало. Екака сміялася. сміх лунав усюди, намагаючись зламати дух Аннель.

І потім вона врізалася в щось тверде і тепле.

У Аннель перехопило подих. Вона ризикнула обмацати невідомий силует.

Це була шкіра. Міцна, але м'яка. Потім чиясь тепла... рука. Справжня рука! Не кіготь, не дим, а рука!

Аннель видихнула з полегшенням і підняла погляд. Перед нею стояв Рістор. Його обличчя освітлювало тремтливе полум’я свічки в його руці.