Розділ 14

Аннель мовчки взяла тацю з вишуканою вечерею і попрямувала в покої, де на неї чекала тільки одна людина. Таємничий незнайомець у капелюсі з червоним пером. Усі інші мешканці садиби теж вирішили сьогодні бути відсутніми на вечері. Навіть господиня, цілком здатна надати свою чарівність будь-кому, хто мав хоч краплю розуму, вважала за краще прийняти їжу у своїх покоях.

Аннель, безумовно, не хотілося нишпорити по садибі в пошуках кімнати одного з її мешканців. Нескінченні коридори панського будинку вселяли в серце дим згасаючої пожежі, яка душила всередині. Зустріч з Екакою тільки посилить її емоційний стан, і самотність у темряві сприймалася вдвічі обтяжливо й боязко.

Аннель насторожував Рістор. Вона відчувала на собі його погляд і знала, що він спостерігає за нею майже щосекунди. Аннель не сперечалася з тим, що він справді майстерно володів навичкою спостереження. Навіть вона рідко могла зрозуміти, коли він дивиться на неї.

«Це його робота», - щоразу нагадувала собі Аннель. Головне, щоб він не дізнався, хто вона така і чому тут.

Аннель постукала у двері однієї з кімнат на другому поверсі. Вона бачила чимало таких дверей тут. Навіть виникло відчуття, що, коли б не війна або якби господиня хотіла підзаробити на блукачах, вона могла б влаштувати тут неабиякий бордель чи заїжджий двір. Місця вистачило б на кілька сотень відвідувачів, а грошей було б валом.

Але це було не в характері господині.

Аннель відчинила двері й ступила в темряву. Запах пилу вдарив у ніздрі, і вона примружилася, намагаючись щось розгледіти в напівтемряві. Поставивши тацю на підлогу, Аннель витягнула руки перед собою і почала акуратно рухатися в пошуках вікна. Дошки застогнали від її кроків. Незабаром рука намацала щільну штору і смикнула її. Промені призахідного сонця одразу ж проникли в кімнату. І Аннель побачила, що приміщення було давно занедбане. У кімнаті клубочився пил.

Дівчина попрямувала до таці, заставленої різноманітними стравами. Вечеря може швидко охолонути, а їй ще треба було обійти кілька кімнат.

Дошки знову пронизливо застогнали, немов неспокійний плач незадоволеного немовляти. Цей звук чомусь різав слух.

Аннель була посеред кімнати, коли підлога впала. Крижаний гуркіт рознісся на десятки ярдів у всіх напрямках. І Акантха застогнала, відчуваючи моторошний біль у всьому тілі.

Біль схопив її за горло, зав'язуючи вузлик, який став тягарем на грудях. Кілька дерев'яних дощок накривали її ноги й тулуб. Аннель застогнала в розпачі, відчуваючи, що біль рве її на шматочки і залишає на милість долі, як покинутий привид. Вона відчувала, як з ребра текла кров. Аннель лежала на підлозі, зціпивши зуби і намагаючись звільнитися від дерев'яних уламків. Вона відчувала, ніби тисяча голок пронизує тіло і немов проколюється духовний вогонь, коли вона спробувала підняти дошки і виповзти з-під них.

Але Аннель була слабка. Вона відчула, як зуби скрегочуть і кістки злегка тріщали. Благо, ноги все ще відчували прилив крові.

Аннель знесилено опустила голову, прислухаючись до свого оточення. Ця кімната, в яку вона потрапила, нічим не відрізняла від тієї, що провалилася. Пил, тиша, легке світло.

Раптом хтось підняв дошки, звільняючи Акантху від кайданів уламків. Потім він узяв її за руку і допоміг піднятися. Голова Аннель паморочилася. На боці була лише тонка смужка крові.

— Це, мабуть, прокляття? - усміхнувся він. Голос був сповнений веселощів.

Її рятівник був гарним, із золотисто-каштановим волоссям і проникливими зеленими очима. Його посмішка була теплою і привабливою. Потім молодий чоловік нахилився, піднімаючи свій капелюх із червоним пером.

— Прокляття? – скептично перепитала Аннель, ледь рухаючи язиком. — Я б сказала, що це радше моя власна незграбність.

— Ні. Я говорю про справжнє прокляття. - Пояснив рятівник, струшуючи тутешній пил зі свого капелюха. — Кажуть, що низка нещасть спіткає будь-кого, хто наважиться втекти або обдурити свого пана з цієї садиби. І все ж... - він із досадою, але посмішкою на обличчі штовхнув дошку, що валялася, —...саме цим прогнилим дошкам ми зобов'язані цим лихом.

Аннель озирнулася, побачивши безлад, який влаштувала. Під уламками вона помітила тацю з вечерею, яку зовсім недавно несла для незнайомця.

— Ейнолд, - представився рятівник. — Ти Юланда, вірно?

Вона лише ствердно кивнула.

— Я не знала, де Ваша кімната, пане, тому заблукала і потрапила в таку халепу. Я приношу глибокі вибачення.

Аннель опустила голову і зробила короткий уклін, міцно зціпивши зуби і відчуваючи, як кров посилила свої пориви біля ребра.

Ейнолд торкнувся пальцями її підборіддя, заглянувши в очі.

— Ти не зобов'язана вибачатися, і можеш спілкуватися зі мною на рівних. Зрештою, мені всього сімнадцять, і в пани я мало годжуся. Та ось люди кажуть, що розмовляти з таким почесним гостем, як я, на «Ви» – величезна честь. Я ж не дуже-то розумію цих звичаїв. Немає жодної честі в тому, щоб назвати когось на «Ви», адже зрештою ми обидва люди, вірно?

Аннель не погодилася з ним. Традиції та етикет існували століттями. Різниця між дворянами і простими селянами полягала не тільки в одязі, виучці і знанні політики, а й у спілкуванні.

— Вибач, я прийшов сюди не для того, щоб впадати в зайву формальність.

Ейнолд зніяковіло посміхнувся, роздивляючись капелюх. Аннель вирішила підтримати розмову:

— Ти просто ще не зіпсований часом, як ваша вбрана в лати компанія.

— Краса рятує світ, а мої манери врятують мені голову.

Ейнолд м'яко посміхнувся. Аннель відповіла йому тією ж посмішкою, змушуючи запаморочення злегка приглушитися.

Вона подивилася йому в очі, потім відвернулася.

— Як щодо вечері? - подав голос Ейнолд.

У голові Аннель стояла буря. Її запросили на вечерю?

— Я дуже голодний, - уточнив Ейнолд, проганяючи дурні думки служниці.

— Хвилинку. Тільки підкажи, де знаходиться твоя кімната. А то я не хочу руйнувати тут усе підряд, - усміхнулася Аннель.