Розділ 14

Аннель мовчки взяла тацю з вишуканою вечерею й попрямувала до покоїв, де на неї чекав лише один мешканець — таємничий незнайомець у капелюсі з червоним пером. Усі інші сьогодні вечеряли в себе. Навіть господиня воліла приймати їжу в своїх покоях.

Аннель, безумовно, не хотілося блукати садибою в пошуках потрібної кімнати. Нескінченні коридори давили на неї, мов дим згасаючої пожежі, що душив зсередини. Після зустрічі з Екак темрява й самотність здавалися вдвічі важчими.

Її насторожував Рістор. Вона відчувала на собі його погляд і знала, що він спостерігає за нею майже щосекунди, коли вона перебувала в садибі. Аннель не сперечалася з тим, що він справді майстерно володів навичкою спостереження. Навіть вона рідко могла зрозуміти, коли він дивиться на неї.

«Це його робота», — щоразу нагадувала собі Аннель. Головне — щоб він не дізнався, хто вона насправді.

Акантха постукала у двері однієї з численних кімнат на другому поверсі. Тут таких дверей було безліч. Іноді їй здавалося: якби не війна, або якби господиня захотіла заробляти на мандрівниках, садиба могла б стати борделем чи заїжджим двором. Місця вистачило б на сотні гостей. І грошей — теж.

Але це було не в характері господині.

Аннель відчинила двері й ступила в темряву. Запах пилу вдарив у ніс. Вона поставила тацю на підлогу й обережно простягла руки вперед, шукаючи вікно. Дошки під ногами застогнали. Нарешті пальці намацали штору — і вона різко смикнула її.

Промені призахідного сонця одразу ж прорізали кімнату. Аннель побачила, що приміщення було давно занедбане. У кімнаті клубочився пил.

Вона попрямувала до таці, заставленої різноманітними стравами. Вечеря може швидко охолонути, а їй ще треба було обійти кілька кімнат.

Дошки знову пронизливо застогнали, немов неспокійний плач немовляти. Цей звук чомусь різав слух.

Аннель була посеред кімнати, коли підлога провалилася. Гуркіт прокотився на десятки ліктів у всіх напрямках. І Аннель застогнала, відчуваючи гострий біль у всьому тілі.

Біль схопив за горло, зав'язуючи вузлик, який став тягарем на грудях. Дерев’яні уламки накрили її ноги й тулуб. Вона відчувала, як з ребра тече кров. Кожен рух віддавався тисячею голок.

Аннель намагалася підняти дошки, але руки тремтіли, кістки боліли. Добре хоч ноги ще слухалися.

Вона знесилено опустила голову, намагаючись зібратися. Кімната, в яку вона потрапила, нічим не відрізняла від тієї, що провалилася. Пил, тиша, легке світло.

Раптом хтось підняв дошки, звільняючи Акантху. Сильна рука взяла її за зап’ястя й допомогла підвестися. Голова паморочилася, на боці була лише тонка смужка крові.

— Це, мабуть, прокляття? — усміхнувся молодик. У голосі звучали веселощі.

Він був гарним: золотисто-каштанове волосся, проникливі зелені очі, тепла усмішка. Рятівник нахилився й підняв свій капелюх із червоним пером.

— Прокляття? — перепитала скептично Аннель, ледь рухаючи язиком. — Я б сказала, що це радше моя власна незграбність.

— Ні. Я говорю про справжнє прокляття, — пояснив він, струшуючи пил із капелюха. — Кажуть, будь-кого, хто втече або обдурить свого пана в цій садибі, спіткає низка нещасть. І все ж… — він легенько штовхнув ногою прогнилу дошку, — …цьому лиху ми завдячуємо саме їм.

Аннель озирнулася на безлад, який утворився після падіння. Під уламками вона помітила тацю з вечерею, яку ще кілька хвилин тому несла незнайомцю.

— Ейнолд, — представився рятівник. — Ти — Юланда, так?

Вона кивнула.

— Я не знала, де ваша кімната, пане, — тихо сказала. — Заблукала і… потрапила в халепу. Прошу вибачення.

Аннель опустила голову й зробила короткий уклін, стискаючи зуби — кров біля ребра пульсувала сильніше.

Ейнолд торкнувся її підборіддя й підняв обличчя, заглядаючи в очі.

— Ти не повинна вибачатися. І можеш говорити зі мною на рівних. Зрештою, мені всього сімнадцять, і в пани я мало годжуся. Та ось люди кажуть, що розмовляти з таким почесним гостем, як я, на «Ви» — величезна честь. Я ж не дуже-то розумію цих звичаїв. Немає жодної честі в тому, щоб назвати когось на «Ви», адже зрештою ми обидва люди, вірно?

Аннель не погодилася б. Традиції існували століттями. Різниця між дворянами й простими людьми була не лише в одязі чи манерах — а й у мовленні.

— Вибач, — усміхнувся Ейнолд, — я не хотів вдаватися в зайві формальності.

Він розглядав свій капелюх, ніби соромлячись. Аннель підтримала розмову:

— Ти просто ще не зіпсований часом, як ваша компанія в обладунках.

— Краса рятує світ, — відповів він, — а мої манери рятують мені голову.

Ейнолд м’яко всміхнувся. Аннель відповіла йому тією ж усмішкою, і запаморочення трохи відступило.

Мандрівниця глянула йому в очі, потім відвернулася.

— Як щодо вечері? — запитав він.

У голові Аннель здійнялася буря. Її… запросили на вечерю?

— Я дуже голодний, — додав Ейнолд, ніби пояснюючи.