Розділ 13

Вона лягла на ліжко і шумно зітхнула.

Закінчився ще один важкий день у садибі, ще одна порція важкої фізичної роботи, яка ламала спину, руки й ноги. У голові гуло, тіло нило.

Після вечері вона зголосилася допомогти Ілітеї, але та лише попросила прибрати зі столу й відправила відпочивати.

І як Ілітея могла щодня посміхатися й не скаржитися? Аннель, хоч і була мандрівницею, звикла до коней, дахів і втеч від вартових, але такого болю не пам’ятала. Воно й не дивно, під час дороги до Роеа, вона не займалася жодним фізичним навантаженням. Тому її тіло відпочило.

Раптово пролунав короткий стукіт у двері. Аннель крикнула, щоб її не турбували.

Але двері відчинилися. Аннель поспішно підвелася й глянула на відвідувачку.

— Негоже обманювати гостей, — промовила юна дівчина.

Аннель завмерла. Її вразив райдужний блиск у чужих очах і незвичайна краса.

Довге чорне волосся спадало рівною хвилею на тендітні плечі. А обличчя... Воно немов складалося з найніжніших форм, обрамлене високими вилицями, легкими, темними віями й розкосими очима, в яких світилися глибокі, майже чорні зіниці.

На незнайомці була червона сукня, схожа на нерозкритий лотос: тканина огортала тіло й торкалася підлоги, рухаючись плавно, ніби пелюстки. Довгі широкі рукави нагадували крила птаха. На губах грала тонка усмішка — хитра й добра водночас, ніби вона знала всі таємниці світу.

— Вибачте, — тихо сказала Аннель і зробила легкий уклін.

— Цікаво, що сказала б господиня, дізнавшись, як її служниця розмовляє з мешканцями садиби, — глузливо кинула дівчина, прямуючи до шафи.

— Це більше не повториться, — пролепетала Акантха.

Серце завмерло, коли гостя відчинила гардероб, оглядаючи одну запасну сукню служниці та мандрівний одяг. Нічого особливого.

— Як нудно, — зітхнула темноволоса, проводячи гострими нігтями по дереву й торкаючись різьблених цифр.

Коли вона відійшла до вікна, Аннель побачила вирізане число: один, один, сім.

— Моє ім’я Екак, — сказала гостя. — Не хотіла тебе лякати. У садибі так мало дівчат, з якими я могла б знайти спільну мову. А мені завжди подобалося заводити нові знайомства.

Екак повернулася до Аннель і сіла на її ліжко, мило всміхаючись:

— Як тобі тут живеться й служиться нашій пані, Юландо?

Аннель зібралася, сховала руки за спину й підняла підборіддя, відповідаючи усмішкою.

— Я дуже щаслива служити їй.

Це була лише частина правди. Злодійка була щаслива бути живою. А робота — прибирання, кухня, важкі дні — лише додавала болю.

— А Ілітея? Вона мила, правда?

— Так, — задумливо протягнула Аннель. Передпліччя знову засвербіло, як це почало робитися щодня. — Вона… певною мірою замінює мені матір.

Екак різко підвелася й підійшла до мандрівнийі, обіймаючи.

— Я відчуваю, що щось іще тривожить твою душу.

Коли Аннель почула своє несправжнє ім’я, вона лише злегка напружилася. Всі в домі вже знали, хто вона. Але звідки чорнявій красуні було знати, що на серці лежить важкий тягар печалі та болю? Вона була вбивцею, вона була злодійкою в бігах.

— Не бери в голову, — відрізала Аннель.

Щось підказало, що з Екак вона могла поводитися не по-світськи.

— Ця робота сильно виснажила тебе, правда?

— Мені в радість служити та допомагати своїй пані, — заперечила Аннель, відчуваючи, як обійми Екак стають дедалі тіснішими.

— А як щодо вільного часу? Я бачу, в тебе його майже немає.

— Мені не потрібен відпочинок.

— А Ілітеї потрібен! — раптом вигукнула Екак і притиснула Аннель ще сильніше.

Її довгі гострі нігті впилися в спину до крові. Аннель стиснула зуби, намагаючись вирватися з цих обіймів, що вже не були дружніми.

— Ти занадто самовпевнена, Аннель Акантхо, — голос Екак став сталевим, і відлуння розкотилося по кімнаті, ніби вона говорила з усіх боків. — Занадто нахабна й безчесна. А Ілітея інша… добра, м’яка, з теплим серцем. І як він тільки зможе полюбити тебе?

Аннель різко вдарила Екак ногою. Та видала нелюдський крик і розтиснула руки.

Аннель відступила до шафи, дивлячись на Екак із жахом в очах. Серце калатало.

Тепер це була не темноволоса красуня з розкосими темними очима. Тепер це був справжнього роду монстр.

Руки Екак почорніли, стали схожими на коріння старого дерева. Нігті зрослися з пальцями, перетворившись на єдиний кіготь, яким вона відкинула пасмо волосся з чола.

Її очі потемніли — глибші за океанські безодні, з дивним магічним блиском.

Червона сукня клубочилася навколо неї, мов жива, здіймаючи темний дим, ніби вона горіла зсередини. Обличчя стало блідим, майже неживим. Однак ця краса була невимовною, немов кам'яна статуя на дні морського краю.