Розділ 13

Вона лягла на ліжко і шумно зітхнула.

Закінчився ще один важкий день на садибі, ще одна порція важкої фізичної роботи, ще одне випробування для її виснаженого тіла. У Аннель ломило спину, ноги й руки. У голові більш-менш гуділо.

Вечеря закінчилася годину тому, і Аннель зголосилася допомогти Ілітеї. Але служниця тільки попросила її прибрати зі столу і відправила відпочивати.

І як могла Ілітея щодня посміхатися і не скаржитися на свої страждання? Аннель хоч і була странницею, мандруючи на конях, бігаючи по дахах, ховаючись від вартових, але чомусь не пам'ятала такого болю. Воно й не дивно, під час дороги до Роеа, вона не займалася жодним фізичним навантаженням. Тому її тіло відпочило.

Раптово пролунав короткий стукіт у двері. Аннель крикнула, щоб її залишили одну і не турбували.

Але двері відчинилися. Аннель поспішно підвелася й глянула на відвідувача.

— Негоже обманювати гостей, - звернулася до неї юна особа.

Аннель завмерла, вражена райдужним блиском у її очах і красою її зовнішності.

Довге пряме волосся чорною гладдю опускалося на тендітні плечі. А обличчя... Воно немов складалося з найніжніших форм, обрамлене високими вилицями і легкими, темними віями, які, здавалося, закривали її очі – чорно-карі і трохи розкосі, – залишаючи лише неясний відблиск темних зіниць. Вона була вбрана в червоне вбрання, подібне до квітки лотоса, що ще не розкрила свої пелюстки, – ця сукня, що облягала її шкіру, й торкалася підлоги, немовби вона прагнула злитися із землею, коли вона йшла, подібно до плавання в морі квітів. Довгі рукави, широкі й вільні, більш схожі на крила птаха, приховували зап'ястя, немов охороняючи їх від сторонніх очей. А на губах витончено грала усмішка, ніби створена з найтонших ниток її душі, що переливається від хитрості до доброти, наче вона знала всі таємниці світу і не була готова поділитися ними з іншими.

— Вибачте, - тихо сказала Аннель, роблячи маленький уклін.

— Цікаво, як би повелася господиня, дізнавшись, що її служниця так розмовляє з мешканцями садиби? - глузливо запитала дівчина, кинувши погляд на Аннель і прямуючи до її гардеробної шафи.

— Цього більше не повториться, - пролепетала Акантха.

Її серце завмерло, коли гостя відкрила гардеробну шафу, оглядаючи одну запасну сукню служниці та її мандрівний одяг. Нічого іншого там не було.

— Як нудно, - заявила темноволоса красуня, водячи гострими нігтями по поверхні дерев'яних дверей, а потім торкаючись м'якими пальцями різьблених цифр.

Коли гостя відійшла до вікна, Аннель змогла роздивитися вирізане число на дверцятах: один, один, сім.

— Моє ім'я Екак, - заявила гостя. — Я не хотіла тебе лякати або заважати твоєму спокою. У садибі так мало дівчат, з якими я могла б знайти спільну мову. А мені завжди подобалося заводити нові знайомства.

Екак повернулася обличчям до Аннель і сіла на її ліжко, мило посміхаючись:

— Як тобі тут живеться і прислуговується нашій пані, Юландо?

Акантха розслабилася, перемігши розгубленість. Потім сховала розслаблені руки за спину і закинула голову, посміхаючись темноволосій красуні. Вона була приблизно на сім років старша за неї саму.

— Я дуже щаслива служити їй, - відповіла Аннель.

У її словах була лише частка правди. Акантха була щаслива залишатися живою, а не мертвою. А приготування їжі та прибирання столів і кімнат тільки погіршували її дні, посилюючи біль у тілі.

— А як тобі Ілітея? Скажи, мила жінка?

— Так, - задумливо потягнула Аннель, і її передпліччя знову відгукнулося нестерпним свербінням, як це почало робитися щодня. — Вона замінює мені матір якоюсь мірою.

Екак схопилася навшпиньки і попрямувала до Акантхи, обіймаючи ту.

— Я відчуваю, що щось іще тривожить твою душу.

Коли Аннель почула своє ім'я з вуст Екак, вона заспокоїла своє серце тим, що всі в панському домі вже знають її ім'я. Але звідки чорнявій красуні було знати, що на її серці лежить важкий камінь печалі та болю? Вона була вбивцею, вона була злодійкою в бігах.

— Не бери в голову, - заявила Аннель.

Щось їй підказало, що з Екак вона могла поводитися не по-світськи.

— Ця робота сильно навантажила тебе, вірно?

— Мені в радість служити й допомагати своїй пані, - заперечила Аннель, відчуваючи, як обійми ставали дедалі тіснішими.

— А як щодо вільного часу? Я бачу, в тебе його зовсім небагато.

— Часу на відпочинок мені не потрібно.

— А Ілітеї потрібен! - закричала Екак, сильніше притискаючи тіло Аннель до себе.

Її довгі й гострі нігті до крові впилися в спину служниці. Аннель стиснула зуби, намагаючись вирватися з обіймів темноволосої красуні.

— Ти занадто самовпевнена, Аннель Акантхо. - Голос Екак був сталевим і відлунням рознісся по кімнаті, немов звучав звідусіль. — Ти занадто нахабна й безчесна. А Ілітея інша... Добра, мила, з м'яким, а не сталевим серцем усередині. І як він тільки зможе полюбити тебе?

Аннель штовхнула Екак по нозі, і та видала нелюдський крик, випустивши служницю зі своєї хватки.

Аннель позадкувала до шафи, дивлячись на Екак із жахом в очах.

Тепер це була не темноволоса красуня з розкосими темними очима. Тепер це був справжнього роду монстр.

Її руки були чорні, немов коріння стародавнього дерева, і змушували стискатися серце. У них ховалася своя сила, про яку мало хто знав, і якою Екак керувала з легкою спокусою і граціозністю, як вітер на полях. Нігті були почорнілі й зрослися з пальцями, створюючи єдиний кіготь, що прибрав прилипле пасмо волосся з її чола. Однак їхня краса була невимовною, немов статуя на камені на дні морського краю.

Очі Екак були даркомнішими за глибини океану, і в них ховалася дивна магічна властивість.

Червона сукня, яку вона одягла, клубочилася і металася навколо неї, як таємна хмара або лютий шторм над морем, дозволяючи приховати свій навмисний шлях. З шати валом виходив темний дим, немов вона горіла зсередини, зберігаючи в собі потужну енергію. Ніс Екак злився з її блідим обличчям.