Розділ 11

Аннель щільно зачинила двері. Обережно оглянула кімнату, потім швидко й безшумно перевірила кожну сусідню на наявність сторонніх вух. Переконавшись, що нікого немає, Аннель скрізь щільно задерла всі штори і повернулася до Жінки в чорному.

— Прихистіть мене на деякий час, — оголосила вона.

Господиня кинула на неї погляд через плече, потім знову подивилася у вікно.

— Спочатку ти з’являєшся в моєму домі, погоджуєшся працювати на мене, а потім просто тікаєш. А тепер нахабно повертаєшся й просиш про притулок?

Голос жінки був таким самим спокійним. Але Акантсі здалося, що в ньому проскочили нотки не то фиркання, не то сміху.

Аннель стояла на своєму:

— Немає нічого зухвалого в тому, щоб шукати захисту від світу, який хоче тебе знищити. І немає нічого зухвалого в тому, щоб просити притулку, коли на тобі висить небезпека. Щодо мого від’їзду — у мене була причина, яку я поки не можу назвати. Мені шкода, якщо це створило Вам незручності, але я мусила захистити себе.

Вона зняла каптур і підійшла ближче, щоб господиня бачила, з ким має справу. І розуміла відсоток свого ризику, якщо прихистить.

Аннель здавалося, що Жінка в чорному добра людина, хоча й любить потягнути час, лоскочучи нерви.

Зовні небо було ясним і щебетали птахи. Сонячні промені змушуючи води річки поблискувати.

— Ти втекла, щоб захистити себе. А зараз з'являєшся з тієї ж причини. Щось тут не сходиться, Аннель Акантхо.

Аннель зупинилася, так і не дійшовши до господині. Потім відчула крижаний подих страху.

— Я знаю, хто ти, Аннель, — холодно сказала жінка, кинувши через плече: — Злодійка, простолюдинка. Мабуть, й убивця?

— На моїх руках немає чужої крові, — заперечила Аннель.

А всередині вирували серце й совість. Ноги трохи підкосило. Так, крові не було. Але вбивство...

— Ти не одна з Незрячих Перев'язей, — продовжувала господиня. — Не проста сільська дівчина і не королівської крові. Я знаю, чому тобі потрібне укриття. Але чому саме тут? На континенті безліч місць, де тебе прихистять не гірше. І все ж ти прийшла до мене. Мені вважати це за честь, крадійко?

Аннель почула тихий смішок від господині, коли та сіла на край ліжка в іншій кімнаті. Мандрівниця пішла за нею.

— Мені більше нікуди йти. У будь-якому домі подумають лише про винагороду за мою голову. — Аннель тримала підборіддя гордо, як і голос.

— Я теж можу так вчинити, — байдуже промовила господиня. — Мені нічого не варто повідомити про твоє місцезнаходження варті. Яка різниця: однією злодійкою більше, однією менше.

— Вам не потрібне це золото. Ви й так багаті, — заперечила Аннель. — До того ж, у будинку не завадила б ще одна служниця.

— Ти не з Незрячих Перев'язей, — суворо повторила жінка. — До чого мені така незграбність у власному домі? Якщо знадобиться, я й сама можу допомогти служниці. Та й Ілітея самостійно досить непогано справляється.

— Прихистіть мене, я про більше просити не буду. Якщо знадобиться, то я власноруч добуватиму їжу і зігріватимуся від морозів.

Господиня схилила голову набік. Аннель мовчки кивнула, дивлячись на замкнуту Жінку в чорному. Вона знала, що її прохання виглядає дивно, але іншого виходу не було. Вперше за довгий час вона не могла впоратися сама.

— Мені потрібен час, щоб розібратися у своїх думках. І я не знаю, де ще можу бути в безпеці, — промовила Аннель, намагаючись не видавати своїх емоцій.

— Ні.

Слово прозвучало, як удар.

— У моїх підопічних теж є життя. І я не дозволю, щоб якась злодійка зруйнувала ту гармонію, яку вони тут мають. Вони теж живі люди. І якщо ти, Аннель Акантхо, думаєш, що наражаєш на небезпеку лише мене, то помиляєшся. Під клинком небезпеки стоїмо всі ми.

Аннель так і стояла, не зводячи очей із Жінки в чорному. Вона знала, на що йде, повертаючись сюди, але іншого вибору не мала. Жінка в чорному була її єдиною надією.

— Я розумію, що мій запит непростий і що я порушила Ваші узи довіри. Але я не прошу Вас жертвувати своїм благополуччям заради мене. Просто дайте мені укриття хоча б на кілька днів, щоб я могла розібратися з усіма проблемами.

Господиня повільно повернулася й подивилася прямо в очі співрозмовниці. Погляд, від якого Аннель стало ніяково, хоч на жінці досі була вуаль.

— Хтось поширив неправдиві чутки, що я запекла злодійка, — сказала вона. — І на цей брехливий поголос повівся ворог народу. Мене розшукує Винищувач Дітей, — зізналася Аннель.

Вона відчула напругу, що виходила від господині. Акантха могла б заприсягтися, що жіноча шкіра зблідла під чорною вуаллю. Переживання жінки Аннель помітила за допомогою її пальців, які граціозно тримали чашку. І вони тремтіли.

— Винищувач Дітей? — спокійно перепитала господиня. — Ворог народу?

Аннель подивилася на Жінку в чорному та зціпила губи.

— Називайте як хочете: ворог, супротивник, недруг. Я боротимуся за свободу й справедливість, чого б це не коштувало.