Розділ 10

Аннель швидко підібрала сумку Беліала та закріпила її на сідлі Сігурда. Вона квапливо склала в неї всю їжу, яку знайшла в окрузі. Туди ж полетіли ніж і амулет її покійного супутника.

Голова Аннель гуділа. Руки тремтіли, як і ноги. Вона відчувала, як втома сходила з неї, після скоєного огріха.

Аннель досі не могла повірити, що вбила людину. Навіть якщо це була самооборона, вона все одно не відчувала полегшення від цієї думки.

Вона просила Осію врятувати її, але не таким же способом!

Аннель хотілося проклясти богиню, але вона не могла. Інші боги розгніваються на неї… і її життя стане ще складнішим, ніж є зараз.

Аннель осідлала коня і той рушив у дорогу. Вона відчула, як серце прискорено забилося від хвилювання. Акантха вирушала на пошуки, у мандрівку, яка мала привести її через дикі землі. Місце призначення було невідоме, але нею рухала люта рішучість кудись подітися, провалитися під землю.

Після вбивства, Аннель не знала, куди себе подіти. Пошуки меча Аелорії та Зари відійшли на задній план. Їй здавалося, що хтось бачив їхню боротьбу і те, що вона зробила. Мандрівниці хотілося відмитися. Але від чого? На її тілі не було його крові.

Вітер обдував її обличчя, а аромат лісу п'янив ніздрі. Сігурд їхав уперед, почуття Аннель не були налаштовані на навколишній світ. Вона не відчувала пульсацію життя в землі, шелест листя на деревах, ухання сов над головою.

Кілька годин Аннель їхала, занурена у свої роздуми. Вона гадала, що чекає на неї попереду, з якими перешкодами їй доведеться зіткнутися, які небезпеки таяться в тіні. Але вона не боялася. Аннель була сильною, сміливою і рішучою. І знала, що зможе подолати все, що стане на її шляху.

Але тепер вона сильно в цьому сумнівалася. Її рішучість дала тріщину, і її серце наповнилося страхом, коли вона ще раз усвідомила, що вбила людину. Вона вбила... Хоча Аннель намагалася врятувати його. Значить, погано намагалася.

День йшов своєю чергою, і шайрок Аннель почав втомлюватися. Вона поплескала його по сильній шиї, щоб той уповільнив крок і відпочив, відновлюючи сили.

На вулиці полила злива, яка вже давно звикла до Акантхи. Сильний вітер приєднався до неї.

Аннель зістрибнула з коня, витягнула ноги й оглянула будинки, що розкинулися перед нею. Вона опинилася в знайомому поселенні, де почалася її подорож із, нині покійним, Беліалом.

Глибокий капюшон усю дорогу слугував їй вірним щитом від сторонніх очей (хоча таких не було). Аннель взяла Сігурда за поводи і попрямувала вулицею. Вона не знала, куди йде. Можливо, в один із будинків, щоб там сховатися? Чи повернутися в таверну, звідки почався її шлях?

Вдалині вона змогла побачити відблиски полум'я смолоскипів на металі. Серце Аннель знову забилося швидше. Вона знала що, що б не чекало попереду, вона була до цього готова.

Вітер подув ще сильніше, коли Акантха пройшла повз сплячого на посту стражника. Вона могла б запросто його вирубити, але вирішила хоча б закінчити цей день інакше, без рукоприкладств. Але вітер не вважав її рішення правильним.

Він здув із неї каптур. Той із чваканням упав на її спину. Стражник прокинувся.

Аннель на мить завмерла, коли каптур був підхоплений ще раз вітром. Вона розуміла, що спокійно втекти від стражника вже не вийде, і почала швидко міркувати, як вибратися з цієї ситуації. Стражник повільно підняв голову і втупився на неї, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Аннель швидко розглянула його обличчя – се був молодий хлопець, недосвідчений і наївний. Її серце забилося швидше, коли вона зрозуміла, що в нього було тільки два вибори – повідомити про неї своєму капітанові або спробувати захистити своє життя.

— Ти заблукала? - звернувся він до неї сонним голосом.

Аннель відвернулася і швидко накинула капюшон. Потім повільно підійшла до стражника, дивлячись йому прямо в очі.

— Не знаєш, де тут колодязь? Мій кінь відчайдушно хоче пити.

Стражник дзвінко розсміявся, схиливши голову набік.

— У нас у селі немає колодязя. Зате дощ ллє, як із відра! Може, твій кінь вважатиме за краще втамувати спрагу з калюжі?

Аннель кинула на нього ненависний погляд.

Однак їхню розмову перервав жорсткий чоловічий голос, який несхвально запитав, що тут відбувається. Аннель непомітно і швидко натягнула капюшон нижче і схопила поводи, готуючись сховатися в темряві.

Страж став рівно як стріла. Сміх і веселощі зникли з його обличчя.

— Дівиця заблукала. Допомагаю їй.

Він зупинився поруч із ними і злісно подивився на Аннель.

— Варта не допомагає! - рявкнув воїн, бажаючи вдарити свого підопічного. — Вони лише мовчки чекають і виконують накази, і охороняють вулиці від нечисті та мерзоти, на кшталт покидьків.

Воїн вказав пальцем у бік Акантхи. Вона зковтнула і попрямувала далі вулицею, прагнучи втекти від конфлікту, що почався.

Аннель не встигла далеко піти, коли раптово відчула дотик до свого плеча.

— А ось із тобою ми не закінчили, - звернувся воїн до неї, сильніше стискаючи її плече. — Я не проти розважитися, а ти?

Він усміхнувся. Вона спробувала вирватися.

Чоловік силою штовхнув Акантху за ріг. Віжки вислизнули з її рук. У мерехтливому світлі смолоскипів Аннель побачила, як здригнувся молодий стражник.

Воїн притиснув її до кам'яної стіни, злісно посміхаючись і лукаво роздивляючись її тіло. Потім скинув з Аннель капюшон, так і не глянувши на її обличчя, і взявся за свої штани, бубонячи під ніс розпусну пісеньку.

Вона відчувала, як її кров замерзає в жилах.

Потім його очі зіткнулися з її насупленим поглядом. Олександритово-карміновий вогонь кидав блискавки в лукаву посмішку воїна.

Воїн завмер на місці. Її очі виблискували лютою рішучістю, і Аннель приготувалася з великою відвагою атакувати його.

— Акантха... - вимовив воїн, схопившись за ефес меча.

Аннель, не роздумуючи, спритно ухилилася від удару, як нещодавно від такого ж замаху Беліала. Метал зустрівся з кам'яною стіною.