Розділ 10

Аннель швидко підібрала сумку Беліала й закріпила її на сідлі Сігурда. Вона квапливо склала туди всю їжу, яку знайшла в окрузі. Туди ж полетіли ніж і амулет її покійного супутника.

Голова гуділа. Руки тремтіли, як і ноги. Аннель відчувала, як втома сходила, після скоєного огріха.

Злодійка досі не могла повірити, що вбила людину. Навіть якщо це була самооборона, вона все одно не відчувала полегшення від цієї думки.

Аннель просила Осію врятувати її, але не таким же способом!

Вона хотілося проклясти богиню, але не наважилася. Інші боги розгніваються на неї… і її життя стане ще складнішим, ніж є зараз.

Аннель осідлала Сігурда і кінь рушив у дорогу. Вона відчула, як серце прискорено забилося від хвилювання. Акантха вирушала на пошуки, у мандрівку, яка мала привести її через дикі землі. Місце призначення було невідоме, але нею рухала люта рішучість кудись подітися, провалитися під землю.

Після вбивства, Аннель не знала, куди себе подіти. Пошуки Аелорії та Зари відсунулися на другий план. Їй здавалося, що хтось бачив їхню боротьбу. Що хтось знає.

Мандрівниці хотілося відмитися. Але від чого? На її тілі не було його крові.

Вітер бив у обличчя, запах лісу п’янив. Сігурд їхав уперед, почуття Аннель не були налаштовані на навколишній світ. Вона не відчувала пульсацію життя в землі, шелест листя на деревах, ухання сов над головою.

Кілька годин Аннель їхала, занурена у роздуми. Що чекає попереду? Які небезпеки? Які пастки? Але вона не боялася. Аннель була сильною, сміливою і рішучою. І знала, що зможе подолати все, що стане на її шляху.

Але тепер ця впевненість дала тріщину. Страх заповнив серце, коли вона знову усвідомила: вона вбила людину.

Вона вбила… Хоча намагалася врятувати. Значить, погано намагалася.

День йшов своєю чергою, і шайрок почав втомлюватися. Вона поплескала його по сильній шиї, змушуючи сповільнитися.

Злива знову накрила їх. Вітер посилився.

Аннель зістрибнула з коня, розім’яла ноги й оглянула будинки попереду. Вона опинилася в знайомому поселенні — там, де почалася її подорож із тепер уже мертвим Беліалом.

Глибокий каптур усю дорогу слугував їй щитом від сторонніх очей (хоча таких не було). Аннель взяла Сігурда за поводи і попрямувала вулицею. Вона не знала, куди йде. Можливо, в один із будинків, щоб там сховатися? Чи повернутися в таверну, звідки почався її шлях?

Удалині блиснуло світло смолоскипів на металі. Серце знову прискорилося. Що б там не чекало — вона була готова.

Вітер подув ще сильніше, коли Акантха пройшла повз сплячого на посту стражника. Вона могла б легко його вирубити, але хотіла закінчити цей день без нових сутичок. Та вітер був іншої думки.

Він здув із неї каптур. Той з чваканням упав на спину. Стражник прокинувся.

Аннель на мить завмерла, коли каптур був підхоплений ще раз вітром. Вона зрозуміла: тихо піти вже не вийде. Треба думати швидко.

Стражник підняв голову й втупився в неї, намагаючись збагнути, що відбувається. Аннель швидко розглянула його обличчя — се був молодий хлопець, недосвідчений і наївний.

Серце забилося швидше, коли вона зрозуміла, що в нього було тільки два вибори: повідомити капітана або спробувати врятувати власне життя.

— Ти заблукала? — сонно пробурмотів стражник.

Аннель відвернулася і швидко накинула каптур. Потім повільно підійшла до стражника, дивлячись просто в очі.

— Не підкажеш, де тут колодязь? Мій кінь хоче пити.

Стражник розсміявся, схиливши голову набік:

— У нас немає колодязя. Але дощ ллє, як із відра! Може, твій кінь нап’ється з калюжі?

Аннель кинула на нього погляд, від якого будь-хто замовк би.

Їхню розмову перервав різкий чоловічий голос, який несхвально запитав, що тут відбувається. Аннель миттєво натягнула каптур нижче й схопила поводи, готуючись зникнути в темряві.

Страж став рівно, як стріла. Сміх і веселощі зникли з обличчя.

— Дівиця заблукала. Допомагаю їй.

Він зупинився поруч із ними і злісно подивився на Аннель.

— Варта не допомагає! — рявкнув воїн, замахуючись на підлеглого. — Варта лише мовчки виконує накази і охороняє вулиці від нечисті та мерзоти, на кшталт покидьків.

Воїн ткнув пальцем у бік Аннель. Вона ковтнула й рушила далі, намагаючись уникнути конфлікту.

Та не встигла відійти далеко, як відчула сильний дотик до плеча.

— А ось із тобою ми не закінчили, — звернувся до неї, сильніше стискаючи плече. — Я не проти розважитися, а ти?

Він усміхнувся. Вона спробувала вирватися.

Чоловік силою штовхнув Акантху за ріг. Віжки вислизнули з рук. У світлі смолоскипів вона побачила, як молодий стражник здригнувся, але не зрушив з місця.

Воїн притиснув її до кам’яної стіни, огидно посміхаючись та ковзаючи поглядом по дівочому тілу. Він зірвав каптур, навіть не глянувши на її обличчя, і взявся за штани, мугикаючи розпусну пісеньку.