Розділ 9

Аннель стояла на пагорбі. Западаюче сонце красиво освітлювало руїни безлюдного міста Роеа. Її серце було не на місці, адже вона мріяла повернутися сюди. Але доля розпорядилася інакше, і Аннель опинилась на порозі небезпечних пригод.

Що може бути краще, аніж повернутися в рідний край? Аннель навіть здалося, що безцінні, легендарні артефакти не можуть зрівнятися з тим багатством, яке Акантха знайшла зараз у серці. Це було чарівне відчуття наповненості. І краплі болю, смутку, печалі. Вони, як кров у воді, стали поширюватися по всій її душі, охоплюючи кожне позитивне почуття.

Вона втратила місто, його красу і цілісність у світі. Їй здавалося, що це безвихідь; що вона втратила все і на майбутнє більше немає надій. Як могла Аннель так довго поневірятися світом і тільки зараз зрозуміти, яке дороге їй це місто? Акантха не могла відповісти на це запитання. Повернення на батьківщину, особливо зруйновану, було дуже важким. Усе, що мало довгу багатовікову історію, тепер лежало в купах каміння і в розвіяному вітром попелі. Аннель відчувала відчуження: більше немає місця, де вона могла б почуватися як удома, у безпеці та в комфорті. І нарешті її здолав гнів. Ненависть до тих, хто заподіяв такий моральний біль їй і зруйнував її місто, її рідний край.

У цей момент Аннель можна було б назвати союзником Винищувача Дітей, тому що це місто було йому так само дорогим, як їй. Але в неї був свій кодекс. Вона не вбивала дітей.

Беліал стояв поруч, дивився на руїни міста і задумливо опустив голову. Після довгого мовчання він зітхнув і запитав:

— А все-таки, навіщо тобі Аелорія?

Аннель повернула голову і подивилася йому в очі.

Якби Беліала не було поруч, вона б заплакала. Гірко, нестямно, несамовито.

— До вечора ти маєш закінчити свої справи і влаштовуємо нічліг. Наші шляхи розходяться завтра на світанку, - тільки й відповіла Аннель, спускаючись на Сігурді з пагорба і прямуючи до Роеа.

Їм знадобився тиждень, щоб дістатися сюди. І все-таки їй ніхто не збрехав: ні Рістор, ні пузатий у таверні, ні Беліал. Роеа дійсно лежав у руїнах.

Аннель залишила Сігурда біля одного з руїнних будинків біля входу в місто, а сама вирушила блукати пустельними і зруйнованими вуличками. Вона відчувала на своїй шкірі вітер, який немов тихенько шепотів їй про минуле і сьогодення. Це місто, Роеа, було її домом, і вона пам'ятала кожен поворот кожної вулиці. Тепер же вона побачила, як усе, що було їй дорогим, перетворилося на руїни і пил. Аннель ніколи не думала, що коли-небудь побачить свій будинок у такому стані. Проте вона продовжувала свій шлях, дивлячись на знайомі будівлі та вулиці, які тепер мали зовсім інший вигляд.

На стінах і дахах будинків і прилавків Аннель помічала іній, який немов тонкою вуаллю огортав місто, але ніде не було й сліду снігу. Навіть на шляху до Роеа вони з Беліалом не зустріли навіть натяку на зимову холоднечу. Вона оглянула зруйновані будівлі. Роеа був увесь у легкому інеї, якому вочевидь був уже не один день, але він продовжував огортати зруйновані кам'яні та дерев'яні будівлі, немов навколо панувала зима.

Аннель це насторожило.

«Ще одна магія», - подумала вона.

Странниця зупинилася на вулиці, глянула довкола й відчула, що щось не так. Іній, який був на стінах і дахах, здавався їй чимось неприродним. У місті панувала тиша, яку порушувало лише шелестіння гілок дерев, на яких теж був цей дивний іній. Аннель знала, що вона мала бути обережною. Бо це могла бути ще одна пастка, яку припасли для неї ті, хто хотів її спіймати.

Вона обернулася, щоб переконатися, що Беліал десь поруч, але побачила тільки пустошенні вулиці Роеа.

Ні, Аннель не боялася. Вона сподівалася, що за нею ніхто не стежить. Натомість вона почала спостерігати за всім підряд, перевіряючи покинуте місце на наявність сторонніх.

***

Нічого. Скільки не ходила Аннель, вона нікого не бачила. Усе було тихо, навіть занадто тихо.

Потім Акантха осідлала Сігурда і попрямувала в густий ліс, де вони з Беліалом мали зустрітися. У небо потихеньку піднімався дим від багаття.

Коли Аннель прибула на місце, вона нічого не сказала мандрівникові. Вона не намагалася його зупинити в приготуванні їжі, бо сама неабияк втомилася. Навіть спливлі спогади про минулотижневу зустріч із розбійниками ніяк на це не вплинули.

— Куди далі рушиш? - запитав у Аннель Беліал, щойно вона сіла на колоду.

Беліал роздобув чавунний казан і кілька мішків овочів і фруктів. Аннель не здивувалася б, якби там були ще зерно і випивка.

Вони сиділи на галявині. Навколо були дерева й обрив. Внизу нього тихо розгойдувалися хвилі океану.

— Тебе це не повинно стосуватися, - спокійно відповіла Акантха, дивлячись на язики полум'я під казаном.

У ньому варився суп. Він кипів і вирував, випускаючи запашний аромат, що наповнював повітря. Сам казан був старим і іржавим, на його поверхні були вм'ятини і подряпини. Вогонь під ним потріскував і шипів, відкидаючи моторошні, мерехтливі тіні по зеленій траві. Суп являв собою ситний і простий бульйон, наповнений шматками м'яса й овочів. Поверхня супу пульсувала і танцювала, відбиваючи мерехтливе світло вогню. Від його поверхні здіймалися клапті пари, а кольори зливалися в зачаровуючий візерунок.

— Ти така грубіянка, - фиркнув Беліал, помішуючи бульйон дерев'яною ложкою. — Мені було б цікаво знати, де я зможу тебе знайти.

Аннель і оком на нього не подивилася. Він за будь-що здасть її стражникам. А якщо не він, то хто-небудь інший, якщо мандрівник дасть йому знати. Беліал любив чесати язиком. Це Аннель зрозуміла під час тривалої дороги.

— Молочна річка? - не вгамовувався Беліал.

— Я рухатимуся далі, - збрехала вона. — Я не ганятимуся за легендами, міфами та казками. Може, ти й маєш рацію, кажучи, що це всього лише вигадки.

Аннель подивилася на нього з підробленою добротою в очах і настільки ж підробленою посмішкою на обличчі.