Розділ 9

Аннель стояла на пагорбі. Західне сонце красиво освітлювало руїни безлюдного Роеа. Серце стискалося: вона мріяла повернутися сюди, але доля інакше, і Аннель опинилась на порозі небезпечних пригод.

Що може бути краще, аніж повернутися в рідний край? Аннель навіть здалося, що безцінні, легендарні артефакти не можуть зрівнятися з тим багатством, яке Акантха знайшла зараз у серці. Це було чарівне відчуття наповненості… і водночас краплі болю, смутку та печалі. Вони розтікалися по душі, як кров у воді, поглинаючи кожну іскру радості.

Вона втратила місто, його красу і цілісність у світі. Здавалося, що це безвихідь; що вона втратила все і на майбутнє більше немає надій. Як могла Аннель так довго поневірятися світом і тільки зараз зрозуміти, яке дороге їй це місто? Акантха не могла відповісти на це запитання.

Повернення на батьківщину, особливо зруйновану, було дуже важким. Усе, що мало довгу багатовікову історію, тепер лежало в купах каміння і в розвіяному вітром попелі. Аннель відчувала відчуження: більше немає місця, де вона могла б почуватися як удома, відчути тепло.

І нарешті її здолав гнів. Ненависть до тих, хто зруйнував її місто й завдав їй такого болю.

У цей момент Аннель можна було б назвати союзником Винищувача Дітей — Роеа був дорогий і йому. Але в неї був власний кодекс. Вона не вбивала дітей.

Беліал стояв поруч, дивився на руїни міста і задумливо опустив голову. Після довгого мовчання зітхнув і запитав:

— А все-таки, навіщо тобі Аелорія?

Аннель повернула голову. Якби Беліала не було поруч, вона б гірко заплакала.

— До вечора ти маєш завершити свої справи і влаштовуємо нічліг. Наші шляхи розходяться завтра на світанку, — тільки й відповіла Аннель та повела Сігурда вниз, до міста.

Їм знадобився тиждень, щоб дістатися сюди. І все-таки їй ніхто не збрехав: ні Рістор, ні пузатий у таверні, ні Беліал. Роеа дійсно лежав у руїнах.

Аннель залишила Сігурда біля одного з руїнних будинків біля входу в Роеа, а сама вирушила блукати пустельними і зруйнованими вуличками. Вітер торкався шкіри, ніби шепотів про минуле та сьогодення.

Вона пам’ятала кожен поворот і кожен будинок. Тепер усе було мертвим камінням і пилом. Аннель ніколи не думала, що коли-небудь побачить свій будинок у такому стані. Проте вона продовжувала шлях, дивлячись на знайомі будівлі та вулиці, які тепер мали зовсім інший вигляд.

На стінах і дахах Аннель помічала іній, який немов тонкою вуаллю огортав місто, але ніде не було й сліду снігу. Навіть на шляху до Роеа вони з Беліалом не зустріли навіть натяку на зимову холоднечу.

Злодійка оглянула зруйновані будівлі. Роеа був увесь у легкому інеї, якому вочевидь був уже не один день, але він продовжував огортати руїни, немов навколо панувала зима.

Аннель насторожилася.

«Ще одна магія», — подумала вона.

Мандрівниця зупинилася на вулиці, глянула довкола й відчула, що щось не так. Іній, який був на стінах і дахах, здавався чимось неприродним. Місто мовчало, лише дерева шелестіли своїми вкритими інеєм гілками.

Аннель знала, що вона мала бути обережною. Бо це могла бути ще одна пастка, яку припасли ті, хто хотів її спіймати.

Акантха обернулася, щоб переконатися, що Беліал десь поруч, але побачила тільки пустошенні вулиці Роеа.

Ні, Аннель не боялася. Вона сподівалася, що за нею ніхто не стежить. Натомість вона почала спостерігати за всім підряд, перевіряючи покинуте місце на наявність сторонніх.

***

Нічого. Скільки не ходила Аннель, вона нікого не бачила. Усе було тихо, навіть занадто тихо.

Потім Акантха осідлала Сігурда й поїхала в ліс, де домовилася зустрітися з Беліалом. У небо потихеньку піднімався тонкий стовп диму.

Коли Аннель прибула, то нічого не сказала. Вона не намагалася його зупинити в приготуванні їжі, бо сама неабияк втомилася. Навіть спливлі спогади про минулотижневу зустріч із розбійниками ніяк на це не вплинули.

— Куди далі вирушиш? —  запитав Беліал, щойно вона сіла на колоду.

Він роздобув чавунний казан і кілька мішків овочів і фруктів. Аннель не здивувалася б, якби там знайшлися й зерно, і випивка.

Вони сиділи на галявині. Навколо були дерева й обрив, унизу якого тихо хиталися хвилі океану.

— Це не твоя справа, — спокійно відповіла Акантха, дивлячись на полум'я під казаном.

У ньому варився суп. Він кипів і вирував, випускаючи запашний аромат, що наповнював повітря. Сам казан був старим і іржавим, на його поверхні були вм'ятини і подряпини. Вогонь потріскував, кидаючи тремтливі тіні на траву.

Суп являв собою ситний і простий бульйон, наповнений шматками м'яса й овочів. Пара здіймалася над поверхнею, змішуючи кольори в химерний візерунок.

— Ти така грубіянка, — фиркнув Беліал, помішуючи бульйон дерев'яною ложкою. — Мені було б цікаво знати, де я зможу тебе знайти.

Аннель і оком на нього не подивилася. Він за будь-що здасть її стражникам. А якщо не він — то хтось інший, кому він розповість. Беліал любив язиком чесати, і це вона зрозуміла за довгі дні дороги.