Розділ 8

Він тряс своєю рукою перед її обличчям.

— Піднімайся, - спокійно повторив він.

— Як пройшла зустріч із головорізами? - так само спокійно звернулася Аннель до Беліала.

— Краще замовкни і піднімай свій зад, - процідив він крізь зуби.

Аннель встала сама, зухвало й демонстративно струшуючи бруд і воду зі свого плаща. Її не хвилювало те, що дощ продовжував лити. І що Сігурд нервово ходив позаду неї, невдоволено фиркаючи в бік закривавленого Беліала. Мандрівника на швидку руку відмила злива, але кров уже подекуди просочила його одяг.

Тепер Аннель узяла Сігурда за поводи і повела в грот. Кінь Беліала пішов за ними.

— Що це було? - запитала вона, притулившись до кам'яної стіни.

Її погляд торкнувся суспензії, яку вона вивергла в кутку печери.

— Як тільки дощ припиниться, ми одразу в дорогу.

— Ти нас мало не згубив. - Аннель процідила слова крізь зуби.

Він мовчав.

— Це була чорна магія?

— Щойно дощ скінчиться, ми одразу в дорогу, - повторив Беліал, притулившись спиною до стіни та тримаючи смолоскип у руці.

Аннель зціпила зуби й спритно витягла чобітний ніж. Потім вона так само спритно і швидко опинилася біля мандрівника і приставила лезо до його горла. Беліал у відповідь приставив свій ніж до її ребер.

— Ти хочеш втратити свого єдиного супутника, який знає дорогу в Роеа? - спокійно поставив він запитання.

— Так, якщо моє життя ще раз опиниться під загрозою, - злобно буркнула вона. — Те, що ти впорався з п'ятьма головорізами, нічого не означає. Це була магія, а не твоя фізична підготовка.

Беліал лукаво посміхнувся.

— Зате ти і я живі.

— Що це були за фокуси? - повторила Аннель своє запитання, сильніше, ніж раніше, приставляючи ніж до горла колишнього супутника.

Клинок Беліала так само гостро встромився їй у бік.

Навколо його шиї був ланцюжок із латуні. Аннель пальцями другої руки підчепила його і побачила амулет у всій його красі. Вона побачила, як прозорий камінь усередині круглої латунної оболонки іскрився біля язиків полум'я. Але вона пам'ятає його чорним. Найімовірніше, це була посудина для магічної сили.

Беліал з усмішкою подивився на Аннель, узяв її руку і прибрав ніж.

— Це були просто трюки, - відповів він. — Але я думаю, що нам краще рухатися далі, поки нас не знайшли наступні головорізи. Будемо обговорювати все інше на шляху.

У її серці все ще вирувала недовіра до Беліала. Вона не знала, наскільки можна довіряти йому. Але одне вона знала точно: їй потрібно було залишитися в живих, щоб здійснити свої задуми.

— Це були не просто трюки, - продовжила Аннель, тримаючи ніж напоготові.

Беліал щільно стиснув губи. Йому не хотілося продовжувати цю розмову і йти на поступки, щоб принижуватися перед дівчиною, яка була молодша за нього на два роки. Він знав про неї майже все (чутки поширюються швидко). А вона цього й не підозрювала.

Беліал сплюнув і заговорив:

— Якщо тебе це заспокоїть, то моя сила – результат багаторічних тренувань і життєвого досвіду. Я не покладаюся на «трюки». Так що так, це була магія.

— Не потрібні роки практики, щоб зробити такий потужний вибух, просто доторкнувшись до амулета.

  Беліал загарчав і підняв руки. Сигурд виразно подивився на нього.

— Що ти хочеш почути від мене? Спочатку ти просила розповісти за магію, потім спростовуєш мої ж слова. Ти що, володарка дару і знаєш усе краще за мене?

Аннель мовчала, міцніше стискаючи рукоятку ножа.

— Можливо, ти і вправна в крадіжці, моя люба, - продовжував Беліал, — але тобі бракує контролю і витонченості, які приходять з роками відточування майстерності. Ти занадто швидко вдаєшся до сумнівів і вирішуєш питання насильством.

— Я не буду вибачатися за те, що захищаюся.

Беліал зітхнув, його рука легенько лягла на ефес кинджала.

— Я не прошу вибачень. Я прошу, щоб ти довіряла мені. Довіряти, що я зроблю все, що в моїх силах, щоб ми обоє були в безпеці.

Аннель зустріла його погляд, і на мить у її очах промайнула невпевненість. Але потім вона зникла, змінившись впертою рішучістю.

— Якщо ти порушиш цю обіцянку, я без вагань використаю цей ніж проти тебе. - Аннель провела пальцем по гострому краю своєї зброї.

Беліал усміхнувся:

— Я не очікував від тебе нічого меншого, Аннель. Але давай залишимо все це позаду і зосередимося на поставленому завданні. На нас чекає довгий шлях.

Вона ледь помітно кивнула і попрямувала до шайрока.

Аннель не була володаркою магічного дару. Вона нічого не знала про такі магічні речі, але бачила кілька разів чаклунство. Це було... чарівно для неї. Якоюсь мірою вона навіть заздрила чаклунам.

Але щось підказувало Аннель, що звичайна магія не має такої сили.

Ні, тут було щось більше; щось, що виходить за рамки того, що більшість вважає магією. Коли вона бачила, як маги плели свої заклинання, її охоплювало почуття благоговіння і здивування. Наче вона була свідком чогось стародавнього, чогось первісного й елементарного, забутого нинішнім світом. Те саме почуття вона відчула, коли Беліал торкнувся амулета.

Коли маги закінчували свої заклинання, назовні виливалася хвиля енергії, і Аннель відчувала, що в неї волосся стає дибки. Це були не просто фокуси, не просто спритність рук. Це була необроблена сила, зібрана і сфокусована людьми, які присвятили своє життя вивченню таємниць.

Аннель не могла не відчути заздрість. Вона жадала зрозуміти цю магію, володіти нею так само легко, як чаклуни перед нею. Але в глибині душі вона знала, що дар мають мало хто. Бути магом означало бути обраним самою долею, отримати доступ до царства знань і сили, про які більшість могла тільки мріяти.

І все ж, незважаючи на це, Аннель не могла не відчувати потяг до світу магії. Це був світ таємниць і чудес, світ нескінченних можливостей. І хоча вона, можливо, ніколи не зможе оволодіти силою чаклуна, вона все одно зможе оцінити і захопитися їхніми магічними подвигами. Для Аннель магія світу була настільки ж чарівною, наскільки й невловимою, нагадуванням про красу і складність навколишнього світу.