Розділ 7

На ранок Аннель рушила в дорогу, тримаючи в думці тільки одну мету – знайти меч.

Вони вирушили в дорогу рівно тоді, коли сонце тільки-но показалося з-за обрію.

Аннель сильно замерзла за ніч, тому тепер міцніше притискалася до свого коня. Цей мороз не давав їй і заснути, тож дівчина потихеньку засинала дорогою.

Упродовж усього довгого шляху Беліал розповідав Аннель нудні історії зі свого дитинства. Він хотів проникнути в її довіру. Вона знала це й утримувала його від небезпечної межі. Нові знайомства – це, звісно, добре, але й муки совісті їй не потрібні, якщо вони раптом зійдуться в кривавій бійні за легендарне знаряддя.

Подорож виявилася довшою, ніж передбачала Аннель. За кілька днів шляху вони пройшли частину густого лісу, пустельні луки і поля. Жодне поселення не траплялося їм на шляху. Аннель бачила і чула, як Беліал пихтів і обурювався з цього приводу. Вочевидь, він був новачком у кочуваннях.

Аннель зловила себе на думці, що погано знає свою батьківщину. Їй стало соромно за це. І їй захотілося надолужити втрачене. Вона могла отримати ще одну подорож у пошуках Зари, і, можливо, це допоможе їй вивчити весь рідний край вздовж і впоперек.

Про Зару Аннель не чула новин уже дуже давно. Запитувати в Беліала – не хотілося. Мало чого, ще й з нею захоче блукати світом. Аннель була одиначкою в цих справах і їй не був потрібен супутник, особливо такий недосвідчений.

Близько другої половини дня Аннель набридла балаканина Беліала. Вона була охоплена ненавистю до голосу свого супутника, який не переставав базікати без угаву. Аннель була втомленою від цієї нескінченної балаканини і розуміла, що кожну хвилину, проведену поруч із мандрівником, стає дедалі важче виносити.

Нарешті, вони зупинилися біля річки, осяяної сонцем. І їй вдалося вирватися на кілька хвилин, щоб насолодитися моментом спокою й усамітнення. Аннель почувалася змученою і втомленою після довгої поїздки, але вигляд цієї пишноти наповнював її серце теплом і спокоєм, поки коні пили воду біля берега.

Акантха коротко сказала Беліалу, що піде розвідати місцевість. Вони тут на нічліг точно не залишаться, але якщо щось піде не так...

Головорізів парочка так і не зустріла. Усе було настільки спокійно і чисто, що Аннель це лякало: незнання. Немов хижий звір, воно огортало странницю з ніг до голови, змушуючи її серце завмирати при кожному шереху.

Аннель обшукала кожен кущ і дерево. Вона збирала їстівні ягоди та хмиз. Потім повернулася до Беліала. Хлопець знову проводив час поруч зі своїм конем, щось шепочучи тому на вухо. Аннель наказала мандрівникові розпалити багаття, а сама занурилася у воду і зловила пару-трійку риб.

Сидячи на сирій колоді, кожен із них наминав печеню.

— Ти завжди будеш у каптурі? - звернувся до Аннель Беліал.

— Так безпечніше.

— Від кого? Навколо ліс, та й годі, - з насмішкою сказав супутник.

Аннель пошкодувала, що вирішила відповісти.

— Те, що ти їх не бачиш і не чуєш, не означає, що їх немає. Скрізь є вуха й очі, навіть у таких пустих місцях.

Беліал усміхнувся. Його сапфірові очі продовжували випромінювати глузування. Але він і закусив язик. Хвиля сорому накрила його. Боги, що він ніс? Мандрує вже не один рік, а несе таку нісенітницю.

Аннель була рада, що заткнула хоч на мить мандрівника, продовжуючи наминати рибу.

Беліал, своєю чергою, відчув болісний докір сумління. Він розумів, що несе безглузду ахінею і його бентежило це. Але звідки вона могла знати, що приховано в найглухіших куточках цього загадкового світу?

— Звідки такі висновки, Аннель Акантха?

Власне ім'я дівчини здалося їй ляпасом. Що він хотів сказати їй цим?

Аннель насупила брови і скривила губи, злобно випускаючи слова.

— Правда життя, як кулаком вдарить у зуби! - пролунав її обурений вигук. — Ти просто не хочеш бачити й чути те, що не вписується у твою картину світу. Але ж вони є, Беліал. І вже точно, не там, де їх чекає більшість. Світ – якого кольору він у тебе, Беліал? Яким ти його бачиш? Білим, сірим чи чорним? Кожен із нас живе у своєму світі, і тільки ми визначаємо його межі. І хто знає, які страшні істоти і таємниці приховані по краях цієї картинки?

Беліал насупив брови і загарчав, відпускаючи пошепки лайки на свою супутницю. Він не любив, коли йому розповідали історії, коли йому наставляли світло на різні речі. Але слова Аннель здалися йому, незважаючи на все, надто правдивими й моторошними.

Крізь туман думок Беліал відчув, як його обклало гірке почуття, коли Аннель продовжила:

— Так облиш свою вузьколобість і хоч раз у житті дивись ширше, ніж твої вузькі переконання. Можливо, саме тоді ти побачиш і почуєш те, що так давно ховається від тебе.

Очі мандрівника звузилися, і він нахилився ближче до Аннель.

— Схоже, ти багато знаєш про такі речі, моя люба. Можливо, занадто багато. - Слабка усмішка заграла на його губах. — А скажи мені, що, по-твоєму, ховається в цих порожніх місцях? Привиди, духи чи, можливо, щось ще більш зловісне?

Серце Аннель прискорено забилося при цих словах. Вона надто добре знала, як небезпечно говорити надто вільно в присутності тих, хто може використати її слова проти неї. Але вона не хотіла бути заляканою.

— Я не можу сказати напевно, що ховається в тіні, - лаконічно відповіла вона, — але я знаю, що незнання – не захист від небезпеки. Краще знати про те, що може ховатися в темряві, ніж бути захопленим зненацька.

Беліал ще мить дивився на неї, а потім повільно кивнув.

— Мудрі слова. Але пам'ятай, не всі небезпеки можна побачити або почути.

Із цими словами він узяв ще одну рибу в руки, залишивши Аннель розмірковувати над наслідками його слів.

— Побережи язика. Він знадобиться тобі пізніше, - холодно кинула вона.

Беліал усміхнувся і поправив комір шкіряної куртки.

— Звісно, Аннель. - І знову ляпас. — Я завжди буду берегти свій язик. Адже коли-небудь я знайду те, що шукаю, і мені доведеться висловити всі свої думки і знання вголос. Імовірно, тобі це теж стане в пригоді одного разу, чи не так? - запитав він з іронічною усмішкою.