Розділ 7

На ранок Аннель рушила в дорогу, тримаючи в думці тільки одну мету — знайти меч.

Вони виїхали саме тоді, коли сонце тільки-но показалося з-за обрію.

Аннель сильно замерзла за ніч, тому тепер міцніше притискалася до свого коня. Цей мороз не давав їй і заснути, тож дівчина потихеньку дрімала просто в сідлі.

Увесь шлях Беліал без угаву розповідав нудні історії зі свого дитинства. Він намагався завоювати її довіру — Аннель це бачила й тримала дистанцію. Нові знайомства — добре, але муки совісті їй не потрібні, якщо раптом доведеться битися за легендарний артефакт.

Подорож виявилася довшою, ніж передбачала Аннель. За кілька днів вони перетнули частину густого лісу, пустельні луки й поля. Жодне поселення не траплялося на шляху. Аннель бачила і чула, як Беліал пихтів і обурювався з цього приводу. Вочевидь, він був новачком у кочуваннях.

Аннель зловила себе на думці, що погано знає батьківщину. Їй стало соромно. Вона захотіла надолужити втрачене. Можливо, пошуки Зари дадуть їй шанс побачити рідний край повністю.

Про Зару Аннель не чула новин уже дуже давно. Запитувати в Беліала не хотілося. Мало чого, ще й з нею захоче блукати світом. Аннель звикла працювати сама й їй не був потрібен супутник, особливо такий недосвідчений.

Близько другої половини дня Аннель набридла балаканина Беліала. Голос супутника дратував все сильніше, і кожна хвилина поруч із ним ставала випробуванням.

Нарешті, вони зупинилися біля річки, осяяної сонцем. Аннель вдалося вирватися на кілька хвилин, щоб насолодитися моментом спокою й усамітнення. Вона почувалася змученою і втомленою після довгої поїздки, але вигляд цих краєвидів наповнював її серце теплом і спокоєм, поки коні пили воду біля берега.

Аннель коротко сказала Беліалу, що піде розвідати місцевість. Тут вони не залишаться на ніч, але якщо щось піде не так...

Головорізів парочка так і не зустріла. Усе було настільки спокійно і чисто, що Аннель це лякало. Незнання огортало мандрівницю, як хижак, змушуючи серце завмирати при кожному шереху.

Аннель обшукала кожен кущ і дерево. Вона збирала їстівні ягоди та хмиз, а потім повернулася до Беліала. Молодик знову проводив час поруч зі своїм конем, щось шепочучи тому на вухо. Аннель наказала мандрівникові розпалити багаття, а сама занурилася у воду і зловила пару-трійку риб.

Сидячи на сирій колоді, кожен із них наминав печеню.

— Ти завжди будеш у каптурі? — звернувся до Аннель Беліал.

— Так безпечніше.

— Від кого? Навколо ліс, та й годі, — з насмішкою кинув він.

Аннель пошкодувала, що вирішила відповісти.

— Те, що ти їх не бачиш і не чуєш, не означає, що їх немає. Скрізь є вуха й очі. Навіть у таких порожніх місцях.

Беліал усміхнувся. Його сапфірові очі продовжували випромінювати глузування. Але він і закусив язик, через хвилю сорому. Боги, що він ніс? Мандрує вже не один рік, а несе таку нісенітницю.

Аннель була рада, що заткнула хоч на мить мандрівника, продовжуючи наминати рибу.

Беліал, своєю чергою, відчув болісний докір сумління. Сам розумів, що несе нісенітницю, і це його бентежило. Але звідки вона могла знати, що ховається в найглухіших куточках цього світу?

— Звідки такі висновки, Аннель Акантхо?

Власне ім'я здалося ляпасом. Що він хотів їй сказати цим?

Аннель насупила брови і скривила губи, злобно випускаючи слова.

— Правда життя, як кулаком вдарить у зуби! — пролунав її обурений вигук. — Ти просто не хочеш бачити й чути те, що не вписується у твою картину світу. Але ж вони є, Беліале. І вже точно, не там, де їх чекає більшість. Світ… якого кольору він у тебе, Беліале? Яким ти його бачиш? Білим, сірим чи чорним? Кожен із нас живе у своєму світі, і тільки ми визначаємо його межі. І хто знає, які страшні істоти і таємниці приховані по краях цієї картинки?

Беліал насупився і загарчав, відпускаючи пошепки лайки на свою супутницю. Він не любив, коли йому розповідали історії та коли йому наставляли світло на різні речі. Але слова Аннель були надто правдивими й тривожними, щоб їх відмахнути.

Крізь туман думок Беліала витягнув голос злодійки:

— Так облиш свою вузьколобість і хоч раз у житті дивись ширше, ніж твої вузькі переконання. Можливо, саме тоді ти побачиш і почуєш те, що так давно ховається від тебе.

Очі мандрівника звузилися. Він нахилився ближче, усміхаючись куточком губ.

— Схоже, ти багато знаєш про такі речі, моя люба. Можливо, занадто багато. — Слабка усмішка заграла на губах. — А скажи мені, що, по-твоєму, ховається в цих порожніх місцях? Привиди? Духи? Чи, можливо, щось ще більш зловісне?

Серце Аннель пришвидшилось. Вона надто добре знала, як небезпечно говорити надто вільно в присутності тих, хто може використати її слова проти неї. Але вона не хотіла бути заляканою.

— Я не можу сказати напевно, що ховається в тіні, — лаконічно відповіла, — але я знаю, що незнання — не захист від небезпеки. Краще знати про те, що може ховатися в темряві, ніж бути захопленим зненацька.

Беліал ще мить дивився на неї, а потім повільно кивнув.