Розділ 5

Її погляд спрямувався донизу.

Уміло зв'язавши кінці ковдр разом і прив'язавши їх до стовпчиків ліжка, Аннель смикнула тканину, перевіряючи на міцність.

Накинувши глибокий каптур, вона закинула ногу і сіла на кам'яне підвіконня. Згодом злодійка перекинула іншу ногу і зістрибнула вниз. Руки спритно схопили ковдри, і Аннель почала повільними стрибками спускатися вниз.

Двір був освітлений смолоскипами. Десь поруч ходив Рістор, охороняючи територію.

Коли ноги торкнулися землі, вітер різко подув, намагаючись зірвати з мандрівниці каптур. Аннель притримала його й сховалася в тіні стіни.

Виглянувши з-за рогу й переконавшись, що Рістора поблизу немає, вона безшумно риссю кинулася до дерева й сховалася за стовбуром. Навколо вухали сови. Аннель здавалося, що вони стежать за кожним її рухом. І вони були готові здати її своїй господині, якщо Жінка в чорному володіла не тільки садибою, а й дрімаючим лісом, що звався Синім лісом.

Мандрівниця прислухалася до кроків Рістора. Аннель спробувала прибрати ухання сов на задній план і слухати тільки кроки стражника.

Потім дівчина побігла риссю до стайні.

Полум'я смолоскипів інтенсивно колихалося на штучно створеному вітрі. Цей вітер проникав злодійці під одяг і у вуха, гудячи там. Він скинув її каптур, а потім почав розвивати її коротку косу на собі, через що Аннель постійно закидала її собі за спину і надягала знову каптур.

Нарешті Акантха підібралася до стайні. Сьогодні її відсторонили від роботи служниці, даючи ще трохи часу насолодитися свободою. Цю свободу Аннель витратила на прогулянку двором, оглядаючи територію. Так вона і знайшла стайню.

Це була велика дерев'яна повітка, з якої виходив моторошний сморід гною і сіна. Проте було тихо, навіть кінського іржання не було чути.

Аннель обережно торкнулася дерев'яних амбарних дверей і увійшла всередину. Її здивувала порода тварин. Це були шайроки — одні з найвищих і найбільших коней на всіх континентах. Одні їли сіно, інші спали.

Мандрівниця підійшла до одного зі стійл зі сплячим конем і відкрила його. Вона постукала по дерев'яному стовпу, розбудивши тварину.

Зараз Аннель ризикувала власним життям, намагаючись швидко здобути прихильність чужої тварини. Одне її тішило — кінь був не диким.

Кінь повільно підняв голову, випростав ноги й позіхнув. Його шерсть кольору сепії блищала, грива спадала на шию, а хвіст лежав на землі важкою темною хвилею. Цей кінь випромінював неповторну мощі елегантність.

Потім шайрок потряс головою, щоб розім'яти м'язи і суглоби. Згодом витягнув шию, починаючи оглядати своє навколишнє оточення, перш ніж взятися за їжу або прогулятися.

Аннель підняла руки на рівень грудей, показуючи спокій. Вона рухалася повільно, не зводячи очей з коня, аби не дивитися на двері. Якщо він заірже — Рістор неодмінно прибіжить.

Потім Аннель погладила тварину по морді. Шайрок важко задихав і кілька разів фиркнув. Долоня Аннель була оповита гарячим диханням самця.

Акантха витягла з кишені зелене яблуко, яке взяла з кімнати, і запропонувала його коню. Він із задоволенням з'їв його.

Аннель взяла шайрока за віжки і вивела зі стійла, даючи ще одне яблуко. Кінь тихо фиркнув.

Інші шайроки продовжували їсти сіно, спати або нудно дивитися, як Акантха виводить їхнього побратима зі стайні. Ніхто не заперечував. Здавалося, їм і зовсім було начхати на нього.

Аннель не мала наміру тут залишатися. Дурні трюки, на кшталт втечі, вона проробляла багато разів і стільки ж разів виходила сухою з води. Чого їй коштувало зараз здійснити його вкотре?

Мандрівниця і кінь опинилися під темним небом, прикрашеним зірками. Вітер торкнувся їхніх тіл і полетів геть. Ухання сов досі стояло, десь у храмах назрівав дощ.

Аннель погладила шайрока по спині. А потім перевірила сідельні ремені, вуздечку й осідлала його.

Вона озирнулася. Вдалині з'явилася тінь. Вона зменшувала свої розміри й була далеко, але вона була. Рістор...

Аннель смикнула віжки. Кінь рушив, обігнув садибу й не видав жодного звуку. Вони зупинилися біля воріт. Дівчина швидко зіскочила, встромила ножа в замкову щілину й натренерованими рухами зламала її. Слідом відчинила браму й знову осідлала шайрока, зникаючи в темряві ночі.

Акантха не збиралася служити незнайомій Жінці в чорному як прислуга. Як це було принизливо для злодійки! Вона народжена для більшого, а не для того, щоб мити підлогу. Вона хотіла знайти Аелорію і Зару і жити собі на втіху, а не застрягти в цій дірі нетрів, коли на континенті було неспокійно. Щоб війна не дісталася до тебе, ти маєш уміти виживати і ховатися, тиняючись світом.

Але Аннель більше не хотіла цих пригод. Вона хотіла знайти дім, у який могла повернутися і який чекатиме на неї. Їй хотілося знайти домашню тварину і насолоджуватися з нею своїм багатством. І ось зараз, за словами Рістора, її будинок стояв у руїнах.

Аннель зупинилася біля таверни, промокла до нитки. Після довгих роздумів вона так і не зрозуміла, як швидко опинилася тут, у живому місті, коли зранку дивилася у вікно і нічого не бачила.

Наказавши шайроку залишатися на місці й нікуди не йти (хоча Аннель сумнівалася, що кінь послухається її), вона увійшла в таверну.