Розділ 4

Защебетали птахи. Теплий літній вітер увірвався в кімнату, як і промені ранкового сонця.

Аннель абияк розплющила очі, щільніше загортаючись у теплу ковдру. У кімнаті стояв мороз, незважаючи на спекотну погоду на вулиці. Лише теракотова підлога зігрівала приміщення.

Аннель піднялася. Вслід вона з шумом плюхнулася на ліжко, бажаючи ще поспати. Странниця майже занурилася в царство мрій, як новий приплив інформації тут же вдарив у мозок.

Садиба, чужа земля, чужа кімната і... Роеа.

Аннель прошипіла і прошепотіла коротку молитву. Вона бажала, щоб боги почули її й умилостивили душі покійних учителів.

А потім її зуби вискалилися. Аннель схопилася на ноги й виглянула у вікно. Повозку не було видно. Тут відкривався вид лише на далекі Скелясті вершини, густі ліси та зелені луги.

Аннель перевірила, чи все при ній. Потім обернулася, оглядаючи кімнату, в яку увійшла вчора. Судячи з висоти, це був другий поверх.

Покої були незвичними для простих людей. У кутку, біля дверей, стояв дубовий стіл. Він був абсолютно порожній: ні свічника, ні канделябра, ні книг.

Величезне ліжко з кори білого дерева стояло біля вікна. У кімнаті витав легкий аромат лаванди і троянди. На ліжку дармували простирадла з найтоншого шовку; подушки були м'якими та розкішними, зробленими з найкращого гусячого пуху. Кожен куточок постелі був прикрашений вигадливим різьбленням із зображенням квітки суниці. Стовпчики ліжка були гладкими й полірованими. Вони зображувалися у вигляді величезних півнячих голів. Їхні люті очі випромінювали люту силу, створюючи відчуття пильності. Балдахін, що височів над постіллю, був його вінцем. Його висота створювала відчуття всеосяжного укриття. Портьєри були зроблені з прозорої та ніжної тканини, що мерехтіла й переливалася за найлегшого руху вітру. На майстерно вирізаному узголів'ї ліжка зображено пасторальну сцену з воїнами на конях, що йдуть у бій. Поруч із ліжком стояв стіл, прикрашений металевими кубками і тарілками з фруктами. Стільці були зроблені зі світлого дерева. На одній зі стін висіло велике дзеркало, обрамлене витіюватою срібною філігранню. В іншому кутку кімнати стояла шафа, дверцята якої майстерно прикрашені сценами міфічних звірів і битв.

Занадто розкішно. А Роеа навіть не встиг побачити такої розкоші!

Аннель накинула глибокий каптур. Вона так і заснула, у своєму дорожньому одязі.

Вийшовши в коридор, дівчина озирнулася. Нікого. Тиша.

Аннель, наскільки могла, тихо попрямувала до сходів. Їй не терпілося вирушити в дорогу. Побачити руїни Роеа і переконатися, що їй не брешуть.

Червоний оксамитовий килим допомагав пересуватися безшумно, і вона опинилася в іншому коридорі, що потроївся і вів до їдальні та до двох невідомих кімнат. Аннель відчинила одну із зачинених дверей, і в обличчя вдарив прохолодний вітерець. Символ свободи.

Перед Акантхою височіли кам'яні стовпи, оповиті живими рослинами. Це був вузький коридор із доріжкою з каменів.

Акантха зачинила за собою двері, озирнулася. Звідси був гарний краєвид на ворота, звідки вона вчора й прибула. Але повозки не було.

За п'ять кроків Аннель перетнула доріжку і ступила на соковиту траву. Вона знову озирнулася. Нікого й нічого. З вікон на неї теж ніхто не витріщався. Двір був чистий, але стражник на ім'я Рістор міг ходити по окрузі. Чи він поїхав? Прийняв речі і поїхав на всі чотири сторони? Аннель сподівалася, що сьогодні боги були на її боці.

Але це було не так.

Дівчина помітила повозку. Вона була далеко. Дуже далеко. І вона віддалялася. З кожною секундою ставала дедалі менше, поки й зовсім не перетворилася на крапку, і не зникла за горизонтами.

Аннель вилаялася. Мамця зі своїми дітьми та чоловіком поїхали. Залишили її тут напризволяще і поїхали. Вона навіть не запам'ятала назву цього місця. Навкруги лише дрімучий ліс, зелені луги і слабкий гуркіт річки або хвиль моря, океану. Куди її занесло?

А Аннель же хотіла вкрасти повозку, і сама поїхати, та ось тільки її випередили. Странницю зовсім не хвилювала доля дітей, які могли залишитися тут набагато довше, ніж очікувалося. Найважливішим для неї було якнайшвидше знайти Аелорію і Зару. Аннель і так витратила рік даремно. Хтось інший міг би скористатися її черепашачою повільністю.

— На тебе чекають у їдальні, - звернувся м'який голос із холодними нотками.

Аннель обернулася. Рістор.

— Очікують на сніданок, - додав він.

Волосся Рістора розвивалося на теплому вітрі. При світлі дня Аннель могла повністю розгледіти привабливість молодика. Його обличчя було позбавлене будь-яких емоцій. Меч досі висів на поясі, а чорний одяг приховував рельєфне тіло.

Перед дорогою Аннель справді було потрібно підкріпитися. Якщо навколо були лише природні краєвиди, то шлях буде довгим.

Акантха мовчки рушила за Рістором, ховаючись за дверима.

У їдальні мармурова підлога була блідого, майже безкровного кольору. У самому центрі стояв довгий темний стіл із масивними стільцями. На дерев'яній поверхні були присутні олов'яні тарілки зі срібними обідками у формі виноградної лози. Усього було сім тарілок і стільки ж кубків із вином.

Аннель присіла за стіл, навпроти жінки в чорній вуалі. Було неможливо розгледіти її обличчя, і визначити тим самим вік або звідки вона родом. Чорна пишна сукня з коміром, котра захищала її горло від холоду в садибі, була чарівною. Довгі напівпрозорі рукави приховували руки, а корсет стягував талію.

Ліворуч від жінки розташувався молодий чоловік. Великий капелюх із червоним пером упав йому на плече, закривши таким чином обличчя. Лише четверо людей – Рістор, смаглява жінка і дві панянки – були з відкритими обличчями. Стражник сів праворуч від жінки в чорному, а решта представниць жіночої статі по праву руку від Рістора. Смаглява жінка, явно старша за всіх присутніх, була в полотняній сукні, певне служниця.

Аннель так і не зняла каптур, коли взялася за їжу. Вона не привіталася з господинею, коли задзвеніло кухонне начиння. Вона навіть і слова не промовила, коли служниця запитала: чи підлити їй ще вина. Аннель спромоглася лише підняти долоню, коли рідини в кубку було достатньо. Однак вона і так не доторкнулася до червоної рідини, а їй уже налили добавку. Аннель побоювалася, що в ньому є отрута.