Розділ 2

Неможливо безшумно йти по багну.

Аннель Акантха промокла до нитки. Поли її довгого пошарпаного плаща ховалися в багнюці та калюжах. Глибокий безформний каптур приховував персиково-рожеве обличчя та світло‑медове волосся, що спадало до плечей. Попри холод і мокрий одяг, Аннель не скаржилася, хоч і відчувала дискомфорт.

Поселення, в якому вона опинилася, було маленьким і тихим. Кам’яні вулиці, дерев’яно‑гранітні будинки — усе виглядало досить похмуро і старо.

У чоботях хлюпала вода. Дощ лив стіною, грім котився над дахами. Лише її кроки об водянистий бруд розносилися по околицям. Навколо не було жодної живої душі. Усі спали. Навіть світло у вікнах ледь жевріло.

Аннель озирнулася. Увагу привернув маленький дерев’яний будиночок із солом’яним дахом та невеликою верандою, де мешканці могли проводити час на свіжому повітрі. Ідеальне місце для її задумів.

Аннель звернула в його бік. Не квапилася, хоч і хотіла якнайшвидше зігрітися.

Скрипнули мокрі, напівгнилі сходи, коли на них ступили нові шкіряні чоботи, повністю забризкані багнюкою. Вона вкрала їх у колишніх власників, разом із якими перечікувала вчорашню таку ж зливу. Дошки застогнали, десь почувся тріск дерева.

Краплі дощу скотилися по руці Аннель, коли вона двічі постукала у важкі дерев’яні двері з металевими накладками.

Дівчина терпеливо чекала кілька хвилин. Згодом знову постукала, але наполегливіше та сильніше.

Двері прочинилися. Крізь вузьку щілину Аннель побачила жінку. Частина її світлого волосся була захована під хусткою, решта вільно спадала на плечі. Чорні плями на старому фартуху, пов'язаному на тонкій талії та вдягненому поверх простої сукні помаранчевого відтінку, свідчили, що жінка є старанною та працьовитою господинею.

Аннель скинула каптур. Він мляво впав на її мокру спину, створивши човгання, яке потонуло в дощі.

У цей момент позаду Аннель спалахнула блискавка в п'яти лігах. Злива посилилася. Грім змусив дівчину говорити голосніше належного:

— Чи не могли б Ви прихистити заморську мандрівницю в таку непогоду?

Бурштинові очі жінки потеплішали. Вона прочинила двері ширше, впускаючи Аннель.

— Боги, дитино, де ж ти перечікувала попередні ночі? Вже як тиждень ллє.

Аннель повільно озирнулася. У домі було напівтемно. На підлозі горіли свічки, а яскраве світло падало лише з двох кімнат — мабуть, кухні та спальні. Аннель помітила дерев’яні сходи на горище. Усе було тихо, лише камін потріскував дровами.

Коли двері зачинилися, Аннель відповіла:

— Під навісами житлових будинків, прилавків, стійл, конюшень та таверн.

Мандрівниця повернулася обличчям до жінки і м'яко всміхнулася. Світле волосся від дощу потемніло, кілька пасм прилипли до щік і шиї. Шкіра трохи свербіла — дощ змішався з піском, що в’ївся в одяг після довгої дороги.

Аннель перетнула найменшу пустелю на континенті, щоб потрапити до цього поселення, але навіть ця маленька пригода вирішила залишити свій слід у її історії.

Біля передпокою дівчина помітила складені речі. Ймовірно, господарі збиралися вирушити в дорогу. Це анітрохи не заважало її планам.

— Я вас не затримаю. Перечекаю ніч і піду далі, — сказала вона жінці.

У животі голосно забурчало. Аннель ніяково всміхнулася.

— Ми якраз збиралися вечеряти, — сказала господиня. — Їжі вистачить ще на одну людину.

— Не відмовлюся, — так само зніяковіло відповіла Аннель.

— Я підігрію для тебе воду.

Жінка зникла на сходах.

Мандрівниця зняла плащ. Камзол і штани нічим не відрізнялися від чобіт: бруд був і там. Вийнявши з кишені листа, вона поклала його на речі незнайомців і майже безшумно попрямувала слідом за жінкою.

Аннель була вправною крадійкою, відомою в багатьох королівствах. Саме це змушувало її мандрувати поселеннями. Майже щодня вона проникала до чужих осель і забирала коштовності. Іноді, як сьогодні, доводилося входити в довіру до господарів — інакше її могли просто вбити на вулиці. Узимку це були люті морози, інколи — собаки, що здіймали гавкіт. Та й ховатися від стражників у будинках було значно безпечніше, ніж надворі.

Поки господиня готувала ночви, Аннель вирішила оглянути інші кімнати в пошуках здобичі. На стінах висіли кудлаті килимки й хутра, на підлозі лежали теплі доріжки. Поруч — трофеї з головами оленів, кабанів та зайців. Скоріш за все, господар був мисливцем; причому нікчемним.

Якщо нічого цінного не знайдеться, Аннель принаймні зможе поїсти й вимитися перед продовженням своєї подорожі в пошуках легенд.

Замовлень давно не отримувала, і це було не дивно: великої слави вона не мала, хоч і встигла насолити багатьом. Аннель завжди працювала сама й ніколи не навчалася у майстрів. По‑перше, їх важко було знайти — наймані крадії постійно змінювали місце, тікаючи від стражі. По‑друге, їхні послуги коштували нечувано дорого. А Аннель потрібні були гроші — багато й не на один раз, на багато днів, а то й років.

Акантха стала крадійкою у свої тринадцять років. Грошей ніяк не вистачало: батьки пили, війна тривала вже три роки, та й цих грошей бракувало, щоб оплатити податкові збори і гільдійську школу, де Аннель встигла трохи ознайомитися з торговельною справою. Саме ці невеликі знання допомогли їй почати своє ремесло. Аннель добряче заплутувала думки торговців, які приймали її товар. Кілька втішних слів у бік прекрасного купецького одягу, кілька незрозумілих або на ходу вигаданих фраз й відполірований до досконалості товар. І гроші побрязкують у кишенях.