Розділ 2

Неможливо безшумно йти по багну.

Аннель Акантха промокла до нитки. Поли її довгого пошарпаного плаща ховалися в багнюці та калюжах. Безформний глибокий каптур приховував її персиково-рожеве лице і світло-медове волосся довжиною до плечей. Аннель не пихтіла, хоч і відчувала дискомфорт.

Поселення, в якому вона опинилася, було маленьким і тихим. Вулиці були вимощені камінням, а будинки збудовані з дерева і граніту. Усе виглядало досить похмуро і старо.

Вода хлюпала в чоботях дівчини. На вулиці лив дощ із гуркотом грому. Тільки її хлюпання об водянистий бруд відлунням розносилося по околицям. Навколо не було жодної живої душі. Усі спали. Навіть світло у вікнах ледь горіло.

 Аннель озирнулася. Її увагу привернув маленький дерев’яний будиночок із солом’яним дахом та невеликою верандою, де мешканці могли проводити час на свіжому повітрі. Ідеальне місце для її задумів.

Аннель звернула в його бік. Вона не квапилася, хоч і хотіла швидше зігрітися.

На дерев’яні, промоклі та гнилі щаблі стали її нові шкіряні чоботи, повністю вимазані в багнюці. Вона вкрала їх у колишніх власників, у яких учора перечекала таку саму зливу. Дошки застогнали. Десь почувся тріск дерева.

Краплі дощу скотилися по руці Аннель, коли вона двічі постукала у двері, зроблені з масивного дерева із металевими оббивками.

Дівчина терпеливо чекала кілька хвилин. Згодом вона знову постукала. Наполегливіше, сильніше, голосніше.

Двері прочинилися. Крізь невелику щілину Аннель мигцем побачила жінку. Невелика частина її світлого волосся була захована під хусткою, решта розсипалася по плечах. Чорні плями на старому фартуху, підв'язаному навколо тонкої талії та одягненому на просту помаранчеву сукенку, видавали жінку старанною і працьовитою господинею.

Аннель скинула каптур. Він мляво впав на її мокру спину, створивши човгання, яке потонуло в дощі.

У цей момент позаду Аннель, за кількасот ліг, ударила блискавка. Злива посилилася. Грім змусив дівчину говорити голосніше належного:

—Чи не могли б Ви прихистити заморську странницю в таку погоду?

Бурштинові очі жінки потеплішали. Вона відчинила двері, впустивши Аннель.

—Де ж ти перечікувала, дівонько, попередні ночі? Вже як тиждень ллє.

Аннель повільно озирнулася. У господі було трохи темно. Десь на підлозі стояли запалені свічки, і лише дві кімнати були яскраво освітлені. Найімовірніше кухня і спальня. Аннель запримітила дерев'яні сходи, що вели на мансардний поверх. Стояла тиша, якщо не брати до уваги слабкого потріскування дров у каміні.

Коли двері зачинилися за нею, Аннель відповіла:

—Під навісами житлових будинків, прилавків, стійл, конюшень та таверн.

Странниця повернулася обличчям до жінки і м'яко посміхнулася. Її мокре волосся світлого кольору через дощ було темнішим, ніж мало б бути насправді. Кілька пасм чіплялися за її обличчя та шию. Шкіра Аннель трохи свербіла. Дощові краплі змішувався з піщинками, які були на одязі дівчини, створюючи дискомфорт.

Аннель пройшла через найменшу пустелю на континенті, щоб потрапити до цього поселення, але навіть ця маленька пригода вирішила залишити свій слід у її історії.

Біля передпокою дівчина помітила речі. Ймовірно, господарі збиралися вирушити в дорогу. Це ніяк не заважало її планам.

—Я вас не затримаю. Перечекаю ніч і піду далі, - сказала вона жінці.

В Аннель забурчало в животі. Вона зніяковіло посміхнулася.

—Ми саме збиралися вечеряти, - сказала господиня. —Їжі вистачить ще на одну людину.

—Не відмовлюся, - так само зніяковіло відповіла Аннель.

—Я підігрію для тебе воду.

Жінка зникла на сходах.

Странниця зняла плащ. Її камзол і штани нічим не відрізнялися від чобіт: бруд був і там. Вийнявши з кишені листа, вона поклала його на речі незнайомців і майже безшумно попрямувала слідом за жінкою.

Аннель була вправною крадійкою, дуже відомою в усіх королівствах. Саме це змусило її шастати по поселеннях. Майже щодня дівчина пробиралася до осель і крала коштовності. Іноді, як зараз, їй доводилося вриватися в довіру до господарів, щоб не бути вбитою на вулиці. Під час зим це були морози. Іноді на неї гавкали собаки, та й ховатися від стражників у будинках було куди безпечніше, ніж на вулиці.

Поки господиня будинку готувала ночви, Аннель вирішила оглянути інші кімнати в пошуках коштовностей. Кудлаті килимки й хутра висіли на стінах і лежали на підлозі, щоб у господі було тепло та затишно. Поруч із килимами висіли трофеї з головами тварин: оленів, кабанів та зайців. Скоріш за все, господар був мисливцем; причому нікчемним.

Якщо Аннель нічого не знайде для себе, то зможе хоча б ситно поїсти і вимитися, перед продовженням своєї подорожі в пошуках легенд.

Коштовності Акантха завжди продавала на ринках, щоб заробити собі на прожиток. Замовлень дівчина давно не отримувала, та й це було зрозуміло. Аннель не мала великого реноме, хоча насолила і осоромила багатьох людей. Дівчина завжди працювала сама і ніколи не навчалася у майстрів цього ремесла. По-перше, їх було важко знайти. Наймані крадії дуже швидко пересувалися з місця на місце, щоб не бути спійманими стражами. А по-друге, їхні послуги коштували нечувано дорого. А Аннель потрібна була ця казкова сума, і не на один раз, на багато днів, а то й років.

Акантха стала крадійкою у свої тринадцять років. Грошей ніяк не вистачало: батьки пили, війна тривала вже три роки, та й цих грошей бракувало, щоб оплатити податкові збори і гільдійську школу, де Аннель встигла трохи ознайомитися з торговельною справою. Саме ці невеликі знання допомогли їй почати своє ремесло. Аннель добряче заплутувала думки торговців, які приймали її товар. Кілька втішних слів у бік прекрасного купецького одягу, кілька незрозумілих або на ходу вигаданих фраз й товар, відполірований до досконалості. І гроші побрязкують у кишенях.

Церковні школи були переповнені й не могли прийняти маленьку Акантху. Натомість кілька добрих ясновидиць погодилися навчити дівчинку духовної просвіти, релігійної культури та легкої грамоти, бо жоден із них не був дворянської крові, щоб знати тонкощі письма. Першими вчителями Аннель у мистецтві крадіжки були вуличні шахраї, яких називали чаклунами та відьмами. Їхні шляхи завжди дуже швидко розходилися. Декілька її вчителів були повішені просто на очах дівчинки, а деякі безслідно зникли, залишивши її напризволяще.