Глава 9

Герой, зробивши перший крок за межі купола, завмер, вдивляючись у пейзаж, що розкинувся перед ним. Цей світ був не просто зруйнованим — він був мертвим.

Сіре, безжиттєве небо тиснуло своєю пусткою, а вітер ніс із собою запах горілого й гниття. Руїни, що тягнулися до горизонту, нагадували примарні тіні колишньої величі. Обвуглені кістяки будівель із зяючими дірками замість вікон здавалися німими свідками катастрофи, що стерла з лиця землі цей край.

Герой пам’ятав, як це місце виглядало до вторгнення демонів і його смерті. Він бачив зелені ліси, що тяглися до самого горизонту, і міста, де життя вирувало на кожній вулиці. Тут жили люди — його народ, ті, заради яких він боровся, поки не зрадили й не залишили на смерть. Тепер це все було знищено.

Він подивився вперед. Земля під його ногами була роз’їдена, потріскана, а між тріщинами тлів червоний вогонь, ніби сама земля кипіла зсередини. Колись це була родюча долина з полями, садами й селами. Тепер лише попіл і скелети дерев нагадували про те, що тут колись було життя.

Герой перевів погляд на обрій. На віддалі виднілася столиця — не місто, яке куля називала “захищеним під куполом”, а єдина вціліла твердиня людства. Навколо столиці ховалося ще кілька сіл, крихітних і вразливих, які ледве трималися під куполом. Лише там ще жевріла іскра життя, але навіть вона поступово згасала.

"Це все, що залишилося," — подумав герой. Його серце стислося, коли він усвідомив, як мало залишилося від світу, заради якого він колись жив і боровся.

Він підняв погляд до купола, що сяяв за його спиною теплим блакитним світлом. Це сяйво контрастувало з мертвою тьмою, яка оточувала його. У цих променях він бачив надію, хоч і слабку.

"Якщо я не повернуся з антиматерією," — думав він, — "усе це загине. Купол впаде. Столиця й ці села стануть частиною цього пекла."

Стиснувши руків’я вібромеча, він глибоко вдихнув і подивився вперед. Його очі запалали рішучістю.

"Я бачив цей світ живим, і я не дозволю йому згаснути повністю. Я не дозволю цій темряві поглинути єдиний острівець життя, що залишився."

Із цими думками він рушив уперед, залишаючи сяюче світло купола за спиною й вирушаючи через спустошену землю, що колись була його домом.

Герой йшов мовчки, вдивляючись у горизонт, коли повітря раптом наповнилося важким гарчанням. Воно долинало здалеку, проте швидко ставало голоснішим. Він зупинився й озирнувся, вловлюючи рух. Із густого серпанку, який стелився над потрісканою землею, почали з’являтися фігури. Спершу тіні, потім обриси, а за мить — чіткі й жахливі форми демонів.

Їхні тіла були спотворені й нерівні, мов скульптури, що плавилися в полум’ї. Очі горіли червоним світлом, а зуби, гострі, як кинджали, клацали в передчутті здобичі. Їх було більше десятка, і всі вони кинулися до героя, випускаючи з горлянок звуки, що нагадували поєднання рику й крику агонії.

Герой стиснув руків’я вібромеча, і клинок ожив, випустивши тонкий гул. Меч вібрував так швидко, що здавався розмитим, залишаючи в повітрі легке сріблясте сяйво.

Перший демон кинувся вперед, його лапи здіймали пил, а роги світилися, готуючись до удару. Герой зробив крок убік, ухилившись від атаки, і одним точним рухом перерізав ворога поперек тулуба. Тіло демонічного створіння розкололося на дві половини, які впали на землю й зашипіли, розпливаючись у хмарі їдкого диму.

Але інші вже насувалися. Герой закрутився в смертельному танці, кожен удар його меча залишав за собою шлейф блискавок і розірваних демонічних тіл. Один із демонів, більший за інших, ударив своїм хвостом, ціллячи в героя. Герой ухилився, перекотившись по землі, і, різко піднявшись, уперіщив мечем по хребту істоти. Вібруючий клинок розрубав хребет, і демон із ревом упав.

Два створіння спробували атакувати одночасно, заходячи з обох боків. Герой, відчувши це, нахилився вперед і ковзнув під лапою одного, дозволяючи їм зіткнутися між собою. Коли демони втратили рівновагу, він метнувся до них і швидкими ударами перерізав обом горлянки.

Крик лунав іззаду. Герой різко обернувся, побачивши, як новий ворог із гігантськими крилами ширяв у повітрі, тримаючи в лапах величезний камінь. Камінь полетів униз, але герой встиг відскочити, і уламки, які здійнялися вгору, лиш подряпали його броню.

Він підняв свій вібромеч і кинувся вперед, ухиляючись від ударів лап і крижаного подиху, який випустив демон із рота. Наблизившись, герой стрибнув і з усієї сили встромив меч у груди крилатої істоти. Вона заволала, тріпочучи крилами, намагаючись звільнитися, але герой тримав меч міцно, доки демон не впав на землю.

Запах паленого м’яса й металу наповнив повітря, але герой, важко дихаючи, знову зірвався з місця. Інші демони, які залишилися, почали відступати, але не герой. Він наздоганяв їх, один за одним знищуючи тих, хто наважився відступати.

Коли останнє тіло розчинилося в диму, герой зупинився. Він оглянув околиці, переконуючись, що більше нікого немає. Тепер лише тиша навколо.

"Це лише початок," — подумав він, роздивляючись трупи демонів, які поступово розчинялися в повітрі. Вібромеч у його руці стишив своє гудіння, але герой знав, що спокій буде коротким.

"Я обіцяв собі, що не дозволю цьому світу повністю загинути. І я стримаю це слово."

Із цією думкою він рушив далі, його тінь довго тягнулася за ним під кривавим небом.

Герой прямував вузькою ущелиною, коли повітря навколо раптом стало важким і гарячим. Здавалося, навіть небо згусло, набуваючи багряного відтінку. Попереду пролунало глухе гарчання, і фігура, що з’явилася з туману, змусила героя зупинитися.

Це був він.

Демон, що стояв перед ним, мав його обличчя — спотворене, але все ще впізнаване. Його тіло було деформоване, шкіра обвуглена, а місцями розірвана, оголюючи м’язи й сухожилля, які пульсували, немов живі змії. Там, де мало бути серце, була величезна рана, що пульсувала червоним світлом. Герою здалося, що він чує, як кров капає в цій порожнечі.