Глава 3

Герой, оговтавшись від нещодавнього жаху, стояв біля металевої вежі, яка височіла серед руїн. Її поверхня здавалася майже живою, вкрита мерехтливими символами, що безперервно змінювалися. Саме ця вежа, як зрозумів герой, була джерелом потоку, який випробовував його розум і душу.

Він відчув, як нове усвідомлення пробирається в його свідомість: "Тепер ясно, чому ніхто не зміг дістатися цього місця. Потік знищував будь-кого, хто наближався, розриваючи їхній розум і волю. Але я вистояв. Я не зламаюсь."

Зібравшись із силами, герой почав оглядати вежу. Її структура була чужорідною, не схожою на жодну людську чи демонічну архітектуру. Вона випромінювала пригнічуючу енергію, яка робила кожен крок важким. У повітрі витало щось невловиме, наче сама вежа була здатна відчувати його присутність.

"Цю вежу потрібно знищити, інакше вона залишатиметься перепоною для спасіння купола," — подумав герой. Його пальці інстинктивно стисли руків’я меча, а в серці запалився вогонь рішучості.

Однак у глибині його розуму ще звучали відлуння потоку. Образи, які він бачив, залишили слід. Йому доведеться не лише зруйнувати вежу, але й подолати те, що вона могла приховувати. Герой знав: це завдання буде важчим, ніж він собі уявляв.

Зібравши сили, герой вирішив знищити вежу. На перший погляд, вона здавалася простою спорудою, зробленою з металу, проте, коли він спробував завдати першого удару мечем, той відскочив від поверхні з гучним дзвоном, залишивши лише невелику подряпину. Герой зціпив зуби й наніс ще кілька ударів, але вежа, здавалося, навіть не зазнала шкоди.

— Що ж це за чортівня? — прошепотів він, витираючи піт із чола.

Метал вежі не був звичайним. Він здавався живим, пульсуючи дивним світлом, що час від часу пробігало її поверхнею, нагадуючи блискавки. Герой зрозумів, що сила цієї споруди була не лише в її матеріалі, а й у магії, яка її насичувала.

Він озирнувся довкола, шукаючи щось, що могло б допомогти. У руїнах валялися уламки каменів, частини старовинних механізмів і рештки невідомих пристроїв. Герой підняв один із уламків, який світився слабким блакитним світлом, і кинув його в бік вежі. На мить її світіння посилилося, а потім згасло, ніби вона поглинула енергію уламка.

— Тож ти харчуєшся магією, — задумливо мовив герой. — Тоді, можливо, твою силу можна перенаситити.

Він почав шукати інші уламки, що світилися. Коли назбирав кілька, герой почав кидати їх у вежу один за одним. З кожним кидком вона сяяла яскравіше, але натомість її світіння ставало нестабільним, спалахи з’являлися нерівномірно, і звук, схожий на гудіння, ставав гучнішим. Однак це вимагало зусиль і терпіння — уламки були розкидані по всіх руїнах, і кожен раз герой ризикував потрапити під вплив залишків потоку, які все ще витали у повітрі.

Коли останній уламок був кинутий, вежа видала пронизливий звук, схожий на крик, і її поверхня почала тріскатися. Герой з усією силою вдарив мечем по вже пошкодженій ділянці, і той, нарешті, проник углиб металу. Вежа здригнулася, і з неї вирвалося сліпуче світло. Герой ледь встиг відскочити, коли споруда вибухнула, залишивши по собі лише обвуглений каркас і хмару чорного диму.

Здавалося, потік, який вона створювала, зник. Повітря стало легшим, а думки — яснішими. Герой стояв посеред руїн, дивлячись на залишки вежі, і відчував, як у нього з’являється нова хвиля рішучості.

— Один крок ближче до спасіння цього світу, — сказав він, повертаючись у напрямку до центра купола.

Герой стояв серед уламків та розпечених решток металевої башти, обтираючи піт з чола. Його подих був важким, а руки тремтіли від втоми. Проте він знав, що його завдання ще не завершене. Десь у глибині цих руїн ховалося джерело енергії, яке підтримувало купол, і він мав знайти його.

Вулиці руїн, створених із бетону, скла та металу, були мовчазними і холодними. Герой обережно крокував серед покручених арматур, уламків стін та напівзруйнованих будівель. Відчуття тривоги не полишало його, ніби за кожним кутом могла чекати нова небезпека. Руїни були настільки чужими, що герой не міг уявити, як вони могли виникнути під куполом.

Він ішов далі, покладаючись на свої інстинкти. Кожен крок здавався йому важчим, але водночас він відчував, що наближається до чогось важливого. І ось, серед хаотичних залишків минулого, він побачив те, що шукав: величезну, товсту металеву двері. Вона була вбудована у бетонну стіну, що залишалася майже недоторканою серед загального хаосу.

Двері виглядали неймовірно масивними, покритими шаром іржі, але їхня структура була непохитною, ніби вони були створені для того, щоб витримати будь-які атаки. На поверхні дверей виднілися дивні символи, які герой не міг зрозуміти, але які випромінювали невловиму енергію. Від дверей відчувалося потужне тепло, ніби за ними знаходилося джерело надзвичайної сили.

Коли герой підійшов ближче, його огорнуло дивне відчуття. Здавалося, що двері самі зверталися до нього, мовчазно шепочучи через свої холодні металеві контури. В його голові почали з’являтися думки, яких він раніше не мав, і спогади, які не могли належати йому. Йому здавалося, що двері знали відповіді на всі його питання. Про причини створення купола, про те, як він працює, і навіть про його власне призначення.

Герой простягнув руку до поверхні дверей і відчув, як холодний метал пульсує під його пальцями. Його серце билося частіше, ніби відчувало, що він стоїть на межі чогось величного і небезпечного одночасно. Він зробив крок назад, намагаючись оцінити свої сили. Попереду на нього чекали відповіді, але чи був він готовий дізнатися правду?

Герой стояв перед величезними металевими дверима в центрі руїн, їх масивна конструкція здавалася непорушною. Відчуття незрозумілого трепету знову охопило його, але він змусив себе зосередитися. Він знав, що за цими дверима, можливо, ховаються відповіді на всі питання, які переслідували його від самого пробудження. Чим більше він вдивлявся в гладку металеву поверхню, тим сильніше відчував, що саме це місце — серце купола.