Глава 2

Сонце тільки почало сходити, його перші промені розсіювали туман, що оповив заставу. Повітря було холодним і насиченим запахом золи та крові після недавньої битви. На заставі панувала тиша, порушувана лише віддаленими криками поранених і приглушеними командами вартових, які прибирали тіла демонів і полеглих воїнів.

Герой стояв на західній стіні, вдивляючись у напрямку розлому. Командир застави стояв поруч, тримаючи руку на пораненому плечі. Він мовчав, очікуючи, коли герой заговорить.

— Я хочу спробувати закрити цей розлом, перш ніж вирушати до центру купола, — нарешті промовив герой, не відводячи погляду від зловісної тріщини в землі, що повільно пульсувала червоним світлом. — Якщо залишити його відкритим, це місце не вистоїть.

Командир схвально кивнув, хоча в його погляді читалася тривога.

— Це небезпечно, але ми готові допомогти, чим зможемо. Однак пам’ятай: цей розлом не такий, як інші. Демони, які виходять із нього, сильніші. Це не буде легко.

— Я розумію, — відповів герой, вдихаючи на повні груди холодне вранішнє повітря. Його погляд залишався твердим. — Але я не можу піти, залишивши їх із цим.

Герой обернувся до воїнів, які, незважаючи на втому, готувалися до можливого нового нападу. Він відчував їхню рішучість і страх, і це ще більше зміцнило його волю. Він знав, що має діяти швидко, поки розлом не випустив нову хвилю демонів.

Після короткого відпочинку герой вирішив не гаяти часу. Залишивши наказ солдатам зміцнити оборону, він вирушив до розлому. Хоча він знав, що закрити його остаточно може лише в центрі купола, щось у ньому змушувало спробувати зробити хоч щось тут і зараз. Невже це був голос його минулого чи відлуння тієї самої клятви, яку він дав, покидаючи цей світ?

Стежка до розлому вела через мертву землю, де навіть трава не росла. Поступово повітря наповнювалося важким запахом сірки й гарі. Герой відчував, як темрява дедалі більше стискає його серце. Відчуття небезпеки, наче тінь, невідступно слідувало за ним.

І ось, за кілька сотень метрів від розлому, він побачив його. Фігура, що спочатку здавалась лише ще одним демоном, зупинилась. Але щось у рухах було знайоме. Герой застиг. Його руки стиснулися на руків’ї меча, а серце завмерло. Це був він — один із тих, хто колись ішов поруч, хто був для нього, як брат.

Та тепер цей побратим був більше демоном, ніж людиною. Його шкіра мала відтінок попелу, роги здіймалися з голови, а очі світилися хворобливим червоним. Проте вираз обличчя, хоч і змінений жахливими мутаціями, все ще зберігав тінь колишньої людяності.

"Ти..." — лише одне слово вирвалося з уст героя, наповнене болем і гнівом.

Демон, здавалось, вагався. Його спотворений голос, в якому змішалися і хрип, і залишки людського тембру, відповів: "Чому ти тут? Чому ти повернувся?"

Герой не міг знайти слів. Він бачив перед собою не просто ворога, а людину, яка колись була його союзником, а потім зрадила його. Пам'ять про ті події проколювала його душу, як гострий клинок.

"Ти обрав цей шлях," — нарешті відповів герой, намагаючись придушити хвилю емоцій. — "І тепер я змушений зупинити тебе."

Демон зірвався з місця, його рухи були невимовно швидкими. Бій почався, і кожен удар героя був сповнений не лише силою, а й болем. Він бачив у ворогові не лише демона, а й людину, якою той колись був. Спогади змішувалися з реальністю, але меч героя не вагався. Урешті-решт, ворог упав, і герой стояв над ним, важко дихаючи.

Перед тим, як його колишній побратим остаточно зник, той прошепотів: "Ми всі були обмануті... Я хотів врятувати їх... Пробач."

Герой стояв мовчки, а потім нахилив голову в знак поваги до того, ким цей демон колись був. Він знав, що справжня битва ще попереду, але ця зустріч залишила в ньому шрам, який, можливо, ніколи не загоїться.

Герой стояв серед попелища, тримаючи меча, обагреного кров’ю демона. Місце, де впав його товариш, було пустим — навіть сліду від тіла не залишилося. Лише земля, обпалена демоною кров’ю, нагадувала про недавній бій. Перед очима героя все ще стояло спотворене обличчя товариша, в якому ледь проглядалися риси людини, що боролася поруч із ним у минулому житті. Почуття провини і гіркота охоплювали його серце.

Відчайдушно намагаючись знайти сенс у своїх діях, він підійшов ближче до розлому. Його контури світилися химерним червоним світлом, а тонкий, як павутина, бар’єр купола тут був майже прозорий. Герой відчував, як лиховісна енергія сочилася з тріщини, закликаючи його зробити крок уперед.

Він обережно простягнув руку й торкнувся купола — поверхня відчувалася крихкою, майже ламкою. "Якщо я, звичайний смертний, можу проникнути через це, що заважає демонам?" — подумав він.

Зібравши всю свою волю, герой зробив крок крізь бар’єр. На іншій стороні відкрився зовсім інший світ. Земля була покрита чорною, як вугілля, землею, а повітря було густе й важке, наповнене гнильним запахом. На горизонті здіймалися тіні величезних створінь. Вони були настільки гігантські й химерні, що людський розум не міг знайти для них відповідного порівняння.

Одна з тварюк повернула голову в його бік. Очі, схожі на палаючі вуглинки, здавалися вічністю, наповненою ненавистю та хаосом. Герой відчував, як його ноги приростають до землі від жаху, але він змусив себе відвести погляд і повернутися назад, через розлом. Відчуття, що ці створіння стежать за ним, залишилося навіть після того, як він знову опинився у світі під куполом.

Зібравшись із думками, герой вирішив спробувати хоч щось зробити, аби зупинити витік цієї жахливої енергії. Він вийняв меч і обережно намалював круг навколо розлому, читаючи молитви, які пам’ятав зі свого минулого життя. Порошок, що залишився в його сумці, він висипав на землю, створюючи захисний бар’єр.

Світло розлому на мить згасло, але лише на мить. Знову воно засяяло ще яскравіше, неначе висміюючи його зусилля. Герой зрозумів, що його дії не достатньо сильні, аби зупинити це зло. Він вирішив, що мусить повертатися до центру купола, до артефакта, що міг знову зміцнити захист і, можливо, закрити розлом назавжди.