Глава 3: Примарна ніч

Еліза спала у гостьовій кімнаті маєтку, огорнута тяжкістю дня, але щось змусило її прокинутись серед ночі. У кімнаті панувала тиша, проте їй здалося, що вона чула приглушений звук: ніби хтось крокує коридором.

Вона швидко одягнула халат і відчинила двері. Коридор був темний, тільки місячне світло, що проникало крізь вікно, відкидало довгі тіні. Десь унизу тріснув паркет. Серце Елізи забилося швидше.

Вона повільно рушила до сходів, прислухаючись до кожного звуку. Коли її босі ноги ступили на холодні дерев’яні сходи, вона побачила слабке світло, що ледь пробивалося з-під дверей бібліотеки.

Еліза затамувала подих і прочинила двері.

Рафаель стояв перед старовинним портретом, пальцями проводячи по його рамі. На портреті зображений чоловік із суворим обличчям — майже точна копія Рафаеля. Він не помітив її одразу, і Еліза використала цю мить, щоб уважно роздивитися його. Його витончені риси, ідеально виголений підборідок і строгий костюм контрастували з жорсткістю в його погляді.

— Дивитися з-за дверей — не зовсім ввічливо, — сказав він, не повертаючись.

Еліза здригнулася.

— Я почула шум. Що ви тут робите посеред ночі?

Рафаель повернув голову й, дивлячись на неї, ледь помітно посміхнувся.

— А ви завжди така допитлива, мадемуазель Монфор?

Еліза знехтувала його сарказмом і перетнула кімнату, підійшовши ближче до портрета.

— Хто це? — запитала вона.

— Мій прапрадід, Леонард Дюваль. Він той, хто розпочав нашу родинну війну з вашими предками.

Еліза зморщила чоло.

— Ви серйозно вірите в цю давню ворожнечу?

Рафаель злегка нахилив голову.

— Це більше ніж віра, мадемуазель. Це реальність. І вам доведеться з цим змиритися, якщо ви хочете знайти відповідь.

Він підійшов до книжкової полиці, натиснув на одну з книг, і раптом портрет Леонарда зрушив убік, відкриваючи невеликий потаємний сейф у стіні.

Еліза була вражена.

— Ви знали про це?

Рафаель заперечно похитав головою.

— Здогадувався. Сейф порожній. Але це лише початок.

Раптом відчинилися двері, і до кімнати увірвався сильний вітер. Світло лампи затремтіло й згасло, залишивши їх у темряві.

— Що це було? — запитала Еліза, стискаючи краєчок столу.

Рафаель не відповів, але його погляд змінився. Вперше вона помітила в ньому щось, що можна було назвати тривогою.

— Це означає, що ми не самі, — сухо сказав він, і його голос прозвучав так, наче він знав більше, ніж казав.