Розділ 9

Енцо

— Сідай, — кажу я начальнику поліції, коли він проходить за мною на кухню.

Подякувавши, чоловік опускається на стілець, а я підходжу до кавомашини. Міцний еспресо вранці чудово допомагає прокинутися, особливо коли до тебе приходять о п'ятій годині чудового літнього ранку.

— Що там у тебе по справі нашого спонсора? — повертаюсь я до копа, спираючись спиною на кухонний гарнітур.

— Якщо коротко, усе можна було б списати на звичайне замовне вбивство, якби не пара «але», які псують усю картину.

— Наприклад? — я підводжу брову.

— Якби це був професійний кілер, він цілився б у серце і зробив би два контрольні постріли. А в нас — пробита потилиця, ніби до нього підійшли ззаду й оглушили чимось важким. А потім, незрозуміло навіщо, затягли до вбиральні і вистрілили прямо в груди.

— Хотів, щоб труп знайшли не одразу? — висуваю я версію, повертаючись до кавника.

— Сумнівно. Але хто знає, чим керувався цей ідіот.

— Чому ідіот? — Я знову повертаюсь до нього, тримаючи в руках чашку з ароматним напоєм. Мені зараз простіше почуту його версію стосовно "ідіота", чим думати самому. 

— Та тому що навіть дилетант зрозуміє: вбивати жертву за півгодини до виходу на сцену — це пряма підстава! Якби не та дівчина... забув, як її звати... — Начальник хмуриться.

— Майя, — підказую я і з чашкою підходжу до столу, за яким ми вчора сиділи вдвох з моєю булочкою.

— Так, точно, — він клацає пальцями. — Якби за ним пішла не Майя, а хтось із його охорони або ти сам, злочинець точно не відбувся б так легко і попався б теплим.

— Тобто йому просто пощастило?

Від усвідомлення того, що доля вирішила підіграти якомусь виродку, у мені починає закипати лють. Гаразд, якби по голові дали мені — я хоча б заслужив це за всі свої темні гріхи. Але за що доля така жорстока до Майї?

Навіть наша вчорашня розмова за тістечками показала, наскільки вона налякана. Невпевнена в собі, мила до тремтіння і шалено красива — вона заслуговувала на те, щоб сяяти, а не ховатися в тіні. Я не знав, що сталося в її минулому, якщо вона так боїться життя, але розумів одне: якщо вона не розповість мені сама, я розкопаю всі її таємниці іншими шляхами. Адже я, Енцо Ріос, брат голови боса мафії Атлантичного узбережжя і його вірний консільєрі, не дозволю, щоб страхи минулого ламали її теперішнє життя!

— Доля в той момент точно була на його боці, — продовжує коп. Від його слів мені хочеться розбити чашку об стіну.

— Побачимо, як вона буде допомагати йому далі, — цідю я. У моєму голосі звучить така лють, що я ледве стримуюсь.

— Мда... Про що це я? — Коп вдає, що не помічає мого шаленства, і це на краще. — Але найцікавіше — це малюнок скорпіона, залишений біля трупа.

— Малюнок? — Мій скептичний погляд ідеально відображає повне нерозуміння сказаних слів. Чого-чого, а малюнків я точно не очікував побачити. Схоже, гра стає значно цікавішою.

— Я теж спочатку здивувався. Але потім сам оглянув фото з місця злочину: малюнок був приколотий до піджака спонсора прямо в районі серця. Схоже, вбивця спочатку вистрілив, а потім прикріпив цю мітку. Навіщо — ми поки що не з'ясували.

Я замислено потираю підборіддя. Така інформація потребує серйозних роздумів.

— Отже, малюнок...

— Примітно, що він намальований від руки. І, як стверджує експерт, олівець використовували не простий, а професійний художній.

— Художній? — Не вірячи своїм вухам, я підводжу брову. — Ти намагаєшся переконати мене, що нашого спонсора завалив якийсь заморений художник? Абсурдно звучить, не знаходиш?

— Може, й абсурдно, але поки що це наша єдина реальна зачіпка.

— Ти мене зараз умовляєш? — Я складаю руки на грудях і відкидаюся на спинку стільця. Вбивця-художник — маячня якась.

— Констатую факти, які ти просив озвучити, — коп закриває папку зі справою. — Я ж теж не перший рік розслідую вбивства. Повір, у моїй практиці злочинцем часто виявлялася найнепримітніша людина. Ми занадто часто шукаємо складні відповіді на прості загадки.

— І ти пропонуєш мені повірити у версію з художником? — пирхаю я.

— Можеш не вірити, але починати з чогось треба. — Він підводиться з-за столу, даючи зрозуміти, що збирається йти. Я ж, як гостинний господар, встаю слідом. — Мафія ж завжди прораховує всі варіанти, вірно?

Біля самого виходу коп обертається, а я лише закочую очі. Схоже, він не лише хваткий поліцейський, а ще й чортів філософ. Бо ідея з художником вже не здається мені такою вже маячнею...

— Іди вже, філософе, — без образи буркочу я.

Коп посміхається і прямує до ліфта, а я вирушаю на кухню — готувати сніданок для своєї дівчинки. Зазирнувши в холодильник, вирішую, що легкий салат і свіжовичавлений сік ідеально підійдуть, щоб повернути Майї сили. 

Так, я любитель прошвирнутися по барах, але мама в дитинстві навчила мене готувати. І якщо тоді я протестував, то зараз щиро їй за це вдячний: я виріс не побутовим інвалідом, а чоловіком, здатним здивувати дівчину на кухні.

Тихі кроки за спиною змушують мене завмерти. Почувши сонний позіх своєї помічниці, я мимоволі посміхаюсь. Майя дарує мені те рідкісне відчуття спокою й затишку, яке я так довго шукав і не міг знайти в жодній зі своїх колишніх інтрижок.

— З ким ти розмовляв? — питає вона.

Я повертаюсь і мало не втрачаю дар мови. Моя мила булочка солодко потягується прямо у своїй дитячій піжамі. Кофтинка трохи задерлася, оголюючи акуратний, ідеальний животик. Сили мафії, як же чортовськи сильно їй личить ця піжама!

Я застигаю, не в змозі відвести погляд. Її животик... він ідеальний. Не сухий прес, а м'який, неймовірно спокусливий. Я вже подумки уявляю, як буду вкривати поцілунками кожну клітинку її шкіри, коли ми нарешті опинимося в одному ліжку. А її талія... Ви б бачили її талію! Хоча ні, бачити її маю право тільки я.

— Гей, ти мене чуєш? — Майя пару разів клацає пальцями перед моїм обличчям, а я ковтаю слину, збираючись із думками.