Розділ 7

Енцо

Я входжу в кабінет без стуку, і директор готелю, який сидит за столом, ледве не підстрибує на місці. Вельми кумедно спостерігати, як дурна розгубленість на його обличчі миттєво змінюється жахом, який приніс мій раптовий візит.

— Містере Ріос, у вас щось сталося? — Директор гарячково підводиться зі стільця. І хоча він з усіх сил намагається триматися впевнено, виходить у нього це, прямо скажу, кепсько.

— У мене? — здивовано уточнюю я, неквапливо підходячи до крісла. — Мені здавалося, це вам потрібна допомога.

Зупинившись біля різьбленої спинки, я повільно проводжу пальцями по темній шкіряній оббивці й підводжу погляд на розгубленого чоловіка. Старий і до біса боягузливий... І де тільки братик відкопав цього керуючого? Ні, якби це був звичайний готель середнього класу, у мене б узагалі не виникло питань. Але цей чоловік працює на мафію, а отже, мав чудово розуміти, у яку небезпечну гру вплутався.

Зізнатися, я розраховував побачити перед собою жорсткого, впевненого директора, здатного за потреби дати відсіч. А отримав тремтячу інфузорію на ніжках, з якої вже сьомий піт стікає від самого мого вигляду. Чи... це просто моя репутація настільки застрашлива, що навіть дорослі чоловіки починають тремтіти в моїй присутності? Так, таке пояснення мені подобається куди більше.

— Мені?.. — щиро дивується цей індивід.

У нього ледве очі з орбіт не вивалюються, а я подумки закочую очі. Треба буде обов'язково поцікавитися в Данте, де він бере таких ідіотів. Просто щоб знати, скількох ще недотеп мені доведеться терпіти за службовим обов'язком.

— А в чиєму готелі тільки-но сталося вбивство? — Я поважно опускаюся в крісло й закидаю ногу на ногу.

— І... чим ви маєте намір мені допомогти? — Цей придурок взагалі в курсі, хто я такий? Бо по його переляканій пиці я поки не можу зрозуміти, чи усвідомлює він масштаб катастрофи. — Поліція ж уже взялася за цю справу... Мені здавалося, Данте Ріос не залучатиме людей зі сторони...

Мда-а-а. Цей ідіот так нічого й не зрозумів. Він навіть не здогадується, що в його готелі насправді сталося! Ну що ж, значить, доведеться дохідливо пояснити тупиці, куди він потрапив і що робить мафія, коли вбивають їхніх людей. А головне — показати, що робить Данте, коли хтось переходить йому дорогу.

Один із головних плюсів моєї роботи: за бажання я можу прикриватися ім'ям брата. І навіть якщо напартачу (а таке було від сили рази два за всю кар'єру, та й то за пом'якшувальних обставин), мій улюблений старший братик нічого зі мною не зробить. А слухати його волання в слухавку — це ж окремий вид мистецтва, особливо коли можна зайвий раз вивести його з себе в процесі!

— Ви взагалі розумієте, хто такий Данте Ріос? — Відповідь я, звісно, знаю наперед, але мені бісівсько подобається грати з людьми. Особливо з такими необізнаними.

— Звісно, — зважно стверджує директор, захитавши головою й трохи збавивши паніку. — Один із найбагатших бізнесменів Флориди й найвпливовіший чоловік на всьому східному узбережжі.

Якщо на цьому його знання закінчуються, то ця інфузорія мене остаточно розчарувала.

Я усміхаюся й похитую головою — чи то від веселощів, чи то від прикрості. Що ж, доведеться відкрити цьому чоловікові поважного віку один великий секрет. Сподіваюся, інфаркт його не вхопить прямо тут, а то в нас з'явиться другий труп за вечір.

— Ви коли-небудь чули про таке угруповання, як Картель Атлантичної затоки? — Небезпечна, хижа посмішка торкається моїх губ.

Я підводжу погляд на директора й із задоволенням ловлю момент, коли до нього нарешті доходить. На його обличчі відбивається такий дикий жах, що очі стають схожими на дві штучні скляні кульки.

— Так от, Данте Ріос — бос цього картелю. А я — його консильєрі. І рідний брат.

Директор миттєво хапається за серце й починає важко, з хрипом дихати. Я повільно підводжуся, підходжу до журнального столика, наливаю в прозору склянку трохи води й ставлю перед ним. Чоловік утуплюється у воду так, ніби я підмішав туди отруту найвищої проби.

— Сподіваюся, тепер ви усвідомлюєте всю серйозність того, що відбувається? — Я знову займаю своє місце в кріслі, розглядаючи його з легкою байдужістю.

— Т... так... — видавлює він із себе здавленим, сиплим від шоку голосом.

— Хтось із охорони бачив труп зблизька? — переходжу я до справи.

Про поліцію я не знав до цього моменту, бо був повністю поглинутий своєю милою пампушкою, яка зараз мирно спить у моєму (вибачте мене, панянки, але я страшенний власник за натурою) ліжку. До директора я зайшов радше заради розвідки, але, судячи з усього, доведеться підключати наші поліцейські зв'язки в цьому місті.

— Охоронець... той, що прибіг на шум і знайшов вашу помічницю... Але він мало що пам'ятає. Поліція нічого путящого від нього не добилася.

Значит, точно доведеться підключати свої канали. Мда... «весела» відпустка в мене намічається. Хотів, блін, спокусити солодку пампушку, а отримав купу пригод на свою дупу.

Кайла мене точно перед вильотом прокляла, раз усе пішло шкереберть! Оце сто відсотків її рук справа.

— Тоді ваше завдання — не випускати нікого з готелю й наказати охороні дивитися в обидва. І встановіть нарешті камери в сліпих зонах.

— Я... я зрозумів.

Мимохідь усміхнувшись, я різко підводжуся з крісла й прямую до виходу, залишаючи директора наодинці з усвідомленням того, з якими людьми він зв'язався. Адже якщо він захоче вийти з гри, йому доведеться докласти чимало сил... і далеко не факт, що він узагалі залишиться в живих.