Розділ 5

Майя

Вечір на честь відкриття готелю минає вельми спокійно. На сцені грає повільна музика, а гості підходять до столів і беруть різні закуски — починаючи від морозива й закінчуючи тарталетками в літньому стилі.

Я стою біля столу. Беру в офіціанта, який проходить повз, келих із шампанським, той мені люб'язно усміхається, на що я відповідаю тим самим і знову починаю спостерігати за гостями та персоналом. Як на зло, мій погляд постійно натрапляє на Енцо. І той, ніби відчуваючи мою увагу, підводить очі й обдаровує мене легкою, звабливою посмішкою.

Навіть тут, на офіційному заході, Енцо не залишається без жіночої уваги. Молоді дівчата практично вішаються на нього! Мені навіть здається, що якби навколо не було стільки людей, вони почали б спокушати його прямо в залі й спробували б затягти в перший-ліпший номер, щоб провести з ним ніч.

На його посмішки я відповідаю цілковитою байдужістю й просто повільно відводжу погляд. Ще не вистачало, щоб цей павич подумав, ніби його харизма й чарівність на мене діють! Так, я закохана в Енцо. І так, десь наодинці із собою я мрію про нього як про свого хлопця, от тільки... це всього лише мрії.

Я ж не рибка Дорі з її короткою пам'яттю. Я чудово пам'ятаю, як він назвав мене «пампушкою» в номері. Кайла з Кларою помилялися, коли казали, що я подобаюся Енцо.

— Нудьгуєш? — лунає над вухом голос Енцо.

Від несподіванки я ледве не підстрибую на місці й різко повертаюся до нього. Енцо стоїть до мене настільки близько, що зроби я пів кроку — і уткнулася б носом прямо йому в груди. Це виглядало б шалено сороміцькі, враховуючи, де ми перебуваємо.

Зробивши крок назад, я повільно підводжу погляд, учергове помічаючи для себе, наскільки прекрасний цей чоловік — навіть без розстебнутої сорочки. Я досі не можу зрозуміти, як Кайла могла закохатися в Данте, якщо Енцо в рази привабливіший за свого брата!

«Цікаво, а розмір його гідності теж значний чи ні?» — пролітає в голові непрохана думка. Я чисто автоматично опускаю погляд на ділянку між його ніг, намагаючись знайти відповідь на своє запитання, і мимоволі закушую край губи.

— Думки я читати не вмію, але якщо ти й далі так витріщатимешся на мою гідність, мені доведеться послухати інтуїцію й затягти тебе в ліжко, — шепоче він мені на вухо, відволікаючи від непроханих думок.

Від його слів я миттєво спалахую й переводжу очі з його... кхм... на підлогу та столи. Сподіваюся, більше ніхто нічого не помітив, бо це був би такий сором!

— Багато про себе думаєш, — бурчу я.

— Сказала та, яка весь вечір із мене очей не зводила, а потім уставилася мені між ніг, — зі смішком зауважує цей павич, а я вирішую підтримати цю гру.

— Кожен думає в міру своєї зіпсованості, — незворушно парую я.

— Я все бачив, тож можеш не брехати, — він випростується, задоволений собою.

— Не хочу тебе засмучувати, але мені здається, у тебе проблеми із зором. Я дивилася на підлогу.

І хоча його обличчя залишається спокійним, я помічаю, як крила його носа нервово роздуваються. До чого ж приємно усвідомлювати, що мої слова його злять, поки я навідріз відмовляюся визнавати очевидне!

— Я кожні пів року ходжу до окуліста, тож із зором у мене все в порядку, — видає ще одне спокійне зауваження Енцо.

Але в мене й на це є готова відповідь!

— Тоді засмучу тебе ще більше, — я складаю руки на грудях. — У тебе непрофесійний окуліст, раз досі не виявив твоїх проблем.

— Моя проблема — це...

— Дами та панове... — перебиває його гучний голос ведучого вечора, коли музиканти на сцені збавляють тон.

Утім, репліка Енцо й не потребувала закінчення. І так зрозуміло: я — його проблема, з якою він змушений миритися. Щоправда, мені все не дає спокою одне питання: чому Енцо не дозволив мені зняти номер в іншому готелі, раз я йому заважаю?

Його пояснення в готелі радше скидалося на спалах ревнощів і небажання відпускати те, що він вважає «своїм». Але його подальша поведінка настільки розходилася зі словами, що я остаточно заплуталася. І після цього чоловіки ще кажуть, що жінок важко зрозуміти! Та в нашій поведінці хоча б є логіка, а от у їхній...

Усі гості завмирають на своїх місцях, уставившись на екран, де ведучий запускає презентацію готелю й розповідає про всі його плюси.

Коли на сцену запрошують Енцо, я тихенько прямую за лаштунки. Треба перевірити готовність наступного спікера — головного спонсора — і запитати, чи все в нього в порядку. Але пройшовши за сцену, я його не виявляю. Це трохи дивує, але я думаю, що він міг просто відлучитися у вбиральню, і вирішую зачекати.

Промова Енцо вже добігає кінця, а спонсор так і не з'являється. Щоб не змушувати гостей чекати, я вирішую пройтися службовим коридором і підгнати його.

У коридорі панує напівтемрява, але світла вистачає, щоб розгледіти таблички «Жіночий туалет» і «Чоловічий туалет». Підійшовши до дверей чоловічого, я нерішуче переступає з однієї ноги на іншу, і попри страх все ж стукаю:

— Містере Блеквуд, у вас усе добре?

У голосі проскочує тривога. А що як я помиляюся й спонсора взагалі тут немає? Може, він вийшов на вулицю зателефонувати, а я стою тут як дурепа й стукаю в чоловічий туалет?

Постоявши ще кілька секунд, я вирішую розвернутися й піти, як раптом зсередини долинають важкі кроки й глухий звук — ніби щось важке впало на кахель. На душі одразу стає неспокійно. Ковтнувши клубок у горлі й зібравши в кулак усю мужність, я стукаю знову:

— Містере Блеквуд, вам скоро на сцену! Ви пам'ятаєте?

У відповідь — тиша. Мій відносний спокій остаточно випаровується, поступаючись місцем паніці, а долоні миттєво стають вогкими.

— Містере Блеквуд, я можу увійти?

В уяві вже починають виринати страшні кадри з фільмів жахів. Чути дивні звуки й не отримувати відповіді — це по-справжньому лякає. А якщо людині стало зле? А якщо він прямо зараз умирає?!

Зціпивши зуби, я штовхаю двері й проходжу всередину. У туалеті світло й чисто, але містера Блеквуда ніде не видно. Я подумки плескаю себе по лобі, готова розсміятися над власною дурістю. І тут за спиною лунає швидке, ледве чутне шелестіння.