Глава 16

Черговий порив холодного вітру мазнув снайпера по обличчю, змушуючи зіщулитися. Вже деякий час Алекс, розсунувши білі смуги жалюзі, стовбичив біля прочиненого вікна, за яким стояла щільна завіса дощу, й роззирався по вулиці. Очікувати, будучи напоготові, він міг годинами безперервно — його для цього тренували, але, розташувавши гвинтівку на широкому підвіконні, Матвєєв до останнього сподівався, що сьогоднішній день пройде без єдиного пострілу.

За спиною ледь вловимо рипнули двері. Зачувши недобре, хлопець ураз нашорошив вуха й негайно обернувся, міцніше обхоплюючи пальцями приклад. Гостей снайпер не очікував. Кабінет, де йому було наказано зайняти позицію, належав суворого вигляду прокурору з безбарвними очима — до цієї людини навряд чи входили без стуку, тож на мить чиясь поява збила його з пантелику.

— Так, боєць, в плечах ти ширше мого будеш! — хлопець відчував, як тіло починає горіти під чужою курткою. Здавалося, річ стала ще тісніше, ніж була до цього.

— Доброго здоров'я... — Алекс, не виказавши здивування, вже збирався чинно привітати командира, але той махнув рукою, перериваючи його на півслові.

— Відставити, Матвєєв! До чого ці формальності! — генерал підійшов ближче і простягнув широку долоню. З обличчя в Янгола збігла тінь тривоги й хлопець відповів йому міцним рукостисканням. Вони трималися лицем до лиця, дивлячись в очі один одному, сутичка поглядів тривала хвилину, не менше. Нарешті чоловік відійшов до письмового столу і, розстебнувши гудзик піджака, присів на його край. Алекс весь цей час розгублено спостерігав. Запала ніякова мовчанка, 

— Не треба на мене дивитися, як загнаний заєць, — генерал тайкома тішився тим, яке враження справляв на коханця доньки, але залякувати його не збирався. Ніде правди діти, поганець припав йому до душі. — Розстрілювати тебе не збираюся. Принаймні, поки що.

— Що ж... — Алекс, сповнюючись радісного піднесення, змусив себе розслабити лицьові м'язи й навіть зробив спробу змінити сторожку гримасу легкою посмішкою. Все ж, прихильність Ксюшіного батька незаперечно полегшувала їх і без того заплутані стосунки. — Виходить, у мене є шанс?

— Що кажеш? Шанс? — чоловік, поблажливо посміхаючись, похитав головою. — Навряд чи в цьому питанні я маю право голосу. Але не думай розслаблятися, буду за тобою уважно наглядати!

Володимир промовисто підморгнув старшому лейтенанту, коротко глянув на наручний годинник, стрілки якого невблаганно наближали початок операції, й неквапом піднявся на ноги:

— Гаразд, щось ти мене зовсім забалакав. Майже забув, що нам з прокурором належить зустрічати гостей! — Дашкевич жартівливо дорікнув снайперу й рушив до виходу. Тільки на порозі зупинився на мить, озирнувся і додав ніби ненароком. — До речі, щодо гостей... Приходь сьогодні годині о восьмій. Дорогу, сподіваюся, не забув?

— Аж ніяк, Володимир Юрійович, не забув!

— І куртку трофейну ввечері поверни! — чоловік жартівливо погрозив йому вказівним пальцем і, не попрощавшись, зник у коридорі. 

“Якого дідька це було?”, Матвєєв, вражений розмовою, поміркував трохи й подумки сказав собі, що, зрештою, все минуло не так уже й погано. Зв’язок з донькою генерала міг накликати на нього більшу халепу, ніж вечеря в родинному колі. 

Зоставшись знов наодинці з собою, Матвєєв легким рухом підхопив гвинтівку — та ніби нічого не важила — і припав до прицілу. Солодке передчуття зустрічі не затьмарило свідомості, подальше завдання, що звичним тягарем лежало на плечах, вимагало максимальної концентрації.

— Янголе, прийом! Як огляд? — скрипучий голос Єгеря в лівому вусі змусив снайпера піджати губи. Таке запитання означало наближення початку операції, і вже точно командир не очікував скарг на погоду або повну відсутність інформації. Підполковник хотів знати лише, що боєць зайняв позицію і готовий «прикрити» команду вогнем в небезпечний момент переходу. — Готові висуватися, чекаю підтвердження!

— Задовільно! — стримано відповів Алекс, на кілька секунд перериваючи тишу, яка запанувала в ефірі. У напружені хвилини очікування, коли ризик настільки високий, що повітря буквально густіє від тривоги, хлопець волів утримуватися від розмов. — Хвилина до підтвердження!

Матвєєв тримав гвинтівку, впираючи приклад в плече, а лікоть лівої руки в ребра — стріляти сьогодні він міг тільки з позиції стоячи. На ковзаюче перехрестя прицілу потрапляли різні об'єкти: машини, що пролітають повз, стрункі ряди вікон будинку навпроти, буйна зелень кленів, які ростуть уздовж дороги, навіть нервово блимаючий жовтим оком світлофор на розі. Чуття підводило: нічого не привертало увагу стрільця, не вибивалося із загальної картини, від того підозрілим здавалося все. Була б його воля, Алекс звернув би всю операцію до бісової матері й кожну попередню також. От тільки виявляти й усувати загрози — професія, яку він обрав свідомо. Тут вже звиняйте, не завжди правила гри встановлюються чесно.

— Готовий зустрічати! — поволі видихнув і коротко відрапортував Матвєєв по завершені часу. Жвава вулиця таїла в собі багато незвіданого, залишалося лише сподіватися, що не підготовку збройного нападу на їх команду.

— Починаємо!

Броньований автомобіль під керуванням Айболіта з'явився на бічній дорозі. Алекс супроводжував його зосередженим поглядом, доки той не зник за рогом будівлі. Згідно із затвердженим планом, він мав перетнути проспект, зробити коло навколо суду й зупинитися навпроти головного входу, який Матвєєв, власне, і охороняв.