Глава 7

Матвєєв, швидко минувши прохідну, опинився по той бік високого бетонного паркану з колючим дротом і знайомим шляхом попрямував до потрібної будівлі. Штаб, де вирішили дислокувати новостворений загін, належав центру спеціальних операцій і знаходився на околиці міста, оточений промзоною старого заводу. Одне з найбільших технологічних підприємств радянського союзу, що виробляло все, починаючи з домашніх електроприладів й закінчуючи балістичними ракетами та апаратурою для супутників, в роки незалежності України ледь зводило кінці з кінцями і більше не могло забезпечувати тисячі робочих місць. Якщо раніше навколо заводу вирувало життя, будувалася інфраструктура для робітників, то зараз воно повільно вмирало. Тихий мікрорайон, відокремлений від цивілізації лісопарковим масивом, ледве був загрозою для розкриття секретного об'єкта. 

Оглядаючи по дорозі приховану від очей сторонніх територію, хлопець намагався запам'ятати найдрібніші деталі. Хто знає, які випробування може приготувати для них нове командування. Алекс вважав, що до будь-якої несподіванки варто бути готовим заздалегідь.

Вдихаючи на повні груди прохолодне повітря, хлопець з хитрою посмішкою глянув на ранкове сонце і інстинктивно примружився. Пам'ять люб'язно підкинула обличчя сплячої Ксюши, і дівчина навіть у його спогадах була невимовно гарна. Відчуваючи, що сходить з розуму, Алекс втомлено потер перенісся і пірнув у розчинені двері, ледь не зачепивши плечем якогось громилу.

— Дивись, куди преш, салага! — огризнувся йому прямо в обличчя бравий орел, смачно сплюнув на асфальт під смішки двох товаришів і, розтерши носком черевика, перевальцем відправився за ріг. Вочевидь, щоб заправитися дозою нікотину.

Алекс стиснув зуби, стримуючи бажання провчити зарозумілого вояку, і мовчки пройшов всередину. У нього немає часу на сутички з кожним, хто засліплений власним его. Піднявшись на другий поверх, підійшов до дверей, за якими знаходилася роздягальня, і, штовхнувши двома пальцями лист фанери на петлях, на який страшно було навіть дмухати, увійшов в маленьку кімнатку. Чотири пари очей, як за наказом, обернулися в його бік, мовчазно вивчаючи новоприбулого. Наслідуючи їх приклад, Матвєєв так само неквапливо окинув поглядом присутніх.

Матвєєв не відчув ворожості, яка б огортала з ніг до голови, але напругу, що витала в повітрі, ігнорувати було досить важко. Не важливо наскільки глибоко мислячі люди збираються разом, чоловічий колектив завжди, в першу чергу, живе за законами зграї. Для військовослужбовців це особливо важливо, бо правильно побудована ієрархія — питання життя і смерті. Кожен з цих хлопців знає, що накази не обговорюються і виконає все, що скаже лідер, не вагаючись відніме чиєсь життя або віддасть своє, захищаючи товариша. І добре, якщо ця влада над чужими долями в руках чинного командира групи.

— Айболіт! — витримавши затяжну паузу, один з чоловіків, найстарший і доволі похмурий на вигляд, кивнув на знак вітання, виплюнув коротко позивний та повернувся до зав'язування шнурків на черевиках. Матвєєву здалося, що після знайомства з "лікарем" в приміщенні різко повіяло холодком. Темноволосий, худорлявий, з довгими витонченими пальцями чоловік здався йому людиною, яка, не здригнувшись, перерізала би будь-кому горлянку, ще до проходження навчання в спецвійськах. Явно не педіатром в дитячій лікарні він працював на гражданці.

— А я — Кліщ! — короткострижений брюнет приблизно одного віку з Алексом, не зміг довго відсиджуватися в кутку і, підскочивши на ноги, кинувся до нього, щоб потиснути руку. Навіть о сьомій ранку енергія в цьому хлопчині вирувала, як гаряче джерело. — Радист, трошки хакер. Люблю всякі "жучки", передавачі, — заторохтів він зі швидкістю кулеметної черги. — До речі, може ми сьогодні сходимо кудись відзначити переведення і початок нової служби?

— Кліщ, відчепися! Давай доживемо до вечора! — пирхнув рудий з кучериками, єдиний з усіх, у кого на пальці красувалася обручка. Сапер і сам не зрозумів, як у нього вирвалася ця фраза, але була вона так в тему, що всі його подальші думки вже потонули в спільному реготі. Позивний Кліща був прийня

тий і схвалений одноголосно, піддаючись загальному настрою, посміхнувся навіть Айболіт, вираз обличчя якого до цього був схожий на скисле молоко. — До речі, я — Кузя!

— Це тому що Домовичок? — не витримав Кліщ та вирішив помститися за шпильку на свою адресу. Рудий замислився на кілька секунд, згадуючи, як виглядав герой дитячих казок, й нарешті потис плечима:

— Взагалі, я по-батькові Кузьміч, от і повелося! Але насправді, хто зна! Айболіт, а ти кого лікував?

— А я не лікував, я різав! — кровожерливо глянув на Кузю хірург, який у минулому подавав великі надії, але з вини жадібних академіків не відбувся в професії.

— Головне, щоб зашивав після цього! — жартівливо імітуючи ніби тримає в руці голку, посміхнувся Кліщ. Він, звичайно, не знав, що хірургія для товариша — як хвора мозоль, і ходив по гострому краю.

— Якщо ти так ефір будеш засмічувати, радист, я тобі язика пришию до дупи і скажу, що так і було! Доведеться "морзянкою" все відстукувати!

— Гаразд, не нападай на хлопця! — не витримавши негативу, осадив Айболіта Матвєєв, у якого розбурхався непохитний гуманізм.

— У янголи-охоронці вирішив записатися? Захищати його будеш? — нагнітаючи сварку, продовжив темноволосий. — Так, дверима помилився! Тут не приймають!

— Ні, — Алекс ледь стримав сміх, що рвався назовні, — походу приймають! Янгол! Снайпер. І захищати буду вас всіх! — він зробив крок вперед і простягнув похмурому лікарю руку. — Сподіваюся, якщо мене ранять, ти не кинеш з діркою!