Глава 4

Відкривши замок за лічені секунди, Ксюша кинулася до сигналізації, що почала репетувати, як навіжена. Будинок, в якому жило сімейство Дашкевичів, хоч і був старою, радянських часів будівлею, але квартиру батько облаштував за останнім писком техніки — з системою “розумний дім”. В нього взагалі був пунктик на технологіях, на який дівчина, кілька разів спіткнувшись о новенького робота-пилососа, перестала зважати.

Звідки у поліцейського, нехай і генерала, стільки грошей на всі ці забавки, вона намагалася зайвий раз не думати. Менше знаєш — краще спиш, як то кажуть. Не хотілося їй руйнувати ілюзії з приводу принципової чесності закоренілого охоронця закону. Хоча може мають рацію ті, хто вважає, що чесних генералів не буває. У будь-якому випадку, для неї він, в першу чергу, батько — і, що важливо, не найгірший у світі. Тільки по відрядженнях часто роз'їжджає, як і зараз, наприклад. А куди він — їй знати не належить. Так і доводиться все життя жити у вічному невіданні. І як після такого сімейного досвіду ще й зустрічатися зі службовцем? Ні, даруйте. Нехай інші дівчата полюють за хлопцями в формі, Ксюша вже надивилася — залюбки постоїть осторонь.

Пальці машинально ввели код, вона робила це зо дня на день багато років поспіль — могла навіть із закритими очима. Безпекою їхнього житла завідувало приватне охоронне агентство, належавше батьковому другу дитинства та колишньому товаришеві по службі — Ковалевському. Дівчина знала, якщо щось трапиться, через сім хвилин у неї під дверима буде стояти загін бійців — а там хоч трава не рости. Тих хлопців вона бачила не раз — машини для вбивств. Не встигнеш оком кліпнути — все знесуть на своєму шляху. І тебе заразом.

З родиною Ковалевських вони були близькі настільки, як не кожні кровні родичі в наші дні. Хоча це й зрозуміло, голів обох сімейств пов'язувало більше, ніж п'ятдесят років дружби. Чоловіки виросли в одному дворі, закінчили школу, відслужили в армії і вступили в академію внутрішніх справ — все разом, ніби не розлий вода. Дружин змусили потоваришувати, дітей виховували спільно. Ксюша завжди вважала, що у неї є дві сестри — старша Віка та молодша Катя.  

Отримавши звання підполковника Ковалевський-старший пішов у приватний сектор, а батько Дашкевич продовжив підніматися кар'єрними сходами. Як чоловіки жартували на сімейних святах, у охоронного агентства теж має бути свій "дах". Ксюша такі фрази пропускала повз вуха — вірити, що її батько чи дядько Саша причетні до корупційних схем не хотілося.

Генерал, відомий своєю неупередженістю, навіть не права змусив її здавати, не користуючись звучним прізвищем. Так, і ходила на іспит тричі, роблячи здивоване обличчя, коли їй приписували родинні зв'язки з важливою цабе. "Не хочу, щоб з мене зняли погони через те, що донька влаштує криваве місиво на дорозі. І тебе втратити не хочу!", сказав їй тоді Володимир, відмовляючись зробити короткий дзвінок. Чого боявся її батько більше, Ксюша уточнювати не стала, боялася почути відповідь не в свою користь. Вона і так розуміла, що робота для нього — найважливіше в житті, просто не хотіла, щоб він це озвучив, підвівши риску. Так, вони і жили. Після того, як мами не стало. Але говорити про це вона досі була не готова.

Ледве вони з Алексом опинилися в квартирі, як дівчина згадала, що має зателефонувати батькові Ярмакової, який з відданістю Хатіко очікував доньку з вечірки. Натиснувши на кнопку виклику, вона притисла смартфон вухом до плеча та доволі незграбно почала скидати остогидлі туфлі. Їй подобалося, як вона виглядає на підборах, як граціозно ходить, але танцювати в клубі на цих ходулях було зайвим. Дашкевич не помічала цього раніше, але зараз, вдома відчула в повному обсязі, як горять її ніжки. Потяглася за першою, але не втримала рівновагу і ледве не зустрілася лобом з дверцятами шафи — хлопець вчасно підхопив її під лікоть, не даючи набити ґулю. Кинувши туфлю на підлогу та вивільнивши руку, дівчина мовчазно подякувала, з’єднуючи великий та вказівний пальці кружечком — показавши йому знак “окей”.

Матвєєв стільки разів використовував цей знак на операціях, що сторопів, коли усвідомив, що вони з абсолютно незнайомою дівчиною розуміють один одного краще, ніж він з кимось зі своїх подружок до цього. Зазвичай мало яка дівчина могла по-справжньому знайти з ним спільну мову — вони завжди намагалися сказати якомога більше слів за хвилину, втрачаючи сенс. А у Алекса на це не було часу — у нього служба, а там є команда. І хлопцям в зв'язці не потрібно писати есе, щоб щось пояснити, вони розуміють через сам погляд.

Ось і зараз було достатньо одного жесту, щоб зрозуміти: “Все гаразд, дякую! Дай хвилинку, треба подзвонити батькові подруги. Он капці, певно твого розміру, візьми.” Гаразд, двох жестів. Заговоривши по телефону, Ксюша відкрила дверцята, які ледь не отримали звинувачення в домашньому насильстві, та тицьнула пальчиком на дві пари домашніх капців.

— Дядя Вітя, так! Так, ви можете спускатися! Машина буде на подвір'ї через кілька хвилин! Та нема за що! В цьому й моя провина — не зупинила! Уже на місці? Чудово! Тоді добраніч! 

Дашкевич відклала телефон та озирнулася на Алекса, що якраз знімав власне взуття.

— Особливо цінний вантаж доставлений? — поцікавився він, щоб підтримати розмову. 

— Саме так, сподіваюся неушкодженим! Не уявляю, що їй скаже батько, — Ксюша похитала головою, ладна розсміятися.

— А твій що скаже? — Матвєєв, що виставив обидві пари капців на підлогу, кивнув на великі, темно-сині, чоловічі. Шатенка лише безтурботно знизала плечима.

— А мій ніколи про це не дізнається! Він у відрядженні! — вона підійшла ближче й неквапливо взулася. — Якщо чесно, до минулого тижня не уявляла, що можу опинитися в такій ситуації. Не знаю, як повинна себе поводити. Тому проходь, почувай себе, як вдома. Хочеш повечеряти? Можемо фільм якийсь подивитися!