Епілог

Місто ще гуло новинами про вирок Кореню, газети писали про “падіння тіні”, а ефіри обговорювали, що буде далі. Але Катерина й Данило цього вже не слухали. Вони зникли на кілька днів — у маленький будиночок на березі озера, де не було ані камер, ані охоронців, ані телефонних дзвінків.

Тиша зустріла їх теплим вітром і запахом соснового лісу. Катерина стояла босоніж на дерев’яній терасі, в його сорочці, дивлячись на воду, що спалахувала від сонця. Данило підійшов ззаду, обійняв її, торкнувся губами до шиї.

— Не віриться, що ми нарешті самі, — прошепотів він.

— Я теж, — усміхнулася вона, сховавши руки в його долонях. — Знаєш, Даниле… я могла втратити тебе стільки разів. Але доля знову й знову повертала мене в твої обійми.

Вона обернулася, її очі світилися чистим світлом, без тіні страху:
— Я кохаю тебе. Сильніше за все. Ти — моя сила, моя правда, мій захист. Я не боюся майбутнього, поки ти поруч.

Його серце стислося від цих слів. Він нахилився, впіймав її губи, і поцілунок перетворився на спалах пристрасті. Сорочка швидко опинилася на терасі, а її сміх змішувався з його гарячим подихом.

Вони любили одне одного так, ніби світ зупинився: без поспіху, без таємниць, без страху. Лише двоє, що пройшли крізь небезпеку, суди й битви, щоб тепер віддатися почуттям повністю.

Уночі вони лежали під тонкою ковдрою, слухаючи, як озеро відбиває місяць. Катерина, затулившись у його обіймах, прошепотіла крізь сон:
— Ти під охороною мого серця. Назавжди.

Данило поцілував її волосся й відповів так тихо, що тільки вона могла почути:
— А ти — мого.

Вітер гойдав сосни, озеро шепотіло, і цей маленький будиночок став світом, де не було нічого, крім кохання.