Розділ 70

Прокуратура офіційно висунула підозри: від відмивання коштів і організації злочинної групи — до корупційних схем із використанням державних ресурсів. На підставі зібраних доказів було клопотання про арешт активів і тимчасовий арешт Коріня до завершення слідства.

День, коли має відбутись арешт, був напруженим. Корінь, який звик керувати потоками та людьми, дивився у дзеркало свого великого кабінету з холодною посмішкою: йому доповіли — “це не більше, ніж чергова провокація”. Але за зачиненими дверима у правоохоронних структурах працював зовсім інший механізм — міжнародні ордери, валютні заморозки, і, головне, вагомі свідчення від “Сірого” та допитаних кур’єрів.

О 09:00 група спецпризначенців у цивільному зайшла в будівлю бізнес-центру, де розташовувався Корінь. Операція була швидкою і без зайвого галасу: дзвінок у секретарку, кілька хвилин очікування і — стук у двері. Перед ним стояли прокурор, двоє слідчих і двоє офіцерів — без шуму, але з усім легітимним тягарем закону.

— Владиславе Миколайовичу, — сухо сказав прокурор, — ви затримані в рамках кримінального провадження. Ви маєте право мовчати.

Керівник “імперії” на мить застиг, але його обличчя не змінилося — ні страху, ні зневаги. Він підвівся, пильно глянув на всіх, і тоді вперше в його очах промайнуло щось, схоже на розгубленість. Йому зачитали підозри, перечитали ордера, пред’явили шахматний пакет доказів: рахунки, записи, голоси.

— Ви помиляєтеся, — холодно відповів Корінь, але вже не тією самовпевненістю, яка звикла доходити до залу засідань. — Це сфабриковано.

— Ми маємо свідків, — кинув один із слідчих. — І ми маємо аудіо. І матеріали, що підтверджують фінансові потоки.

Руки, які досі керували контрактами і впливали на рішення, були одягнені в кайданки. Камери та журналісти, яких пропустили під контролем прокуратури, зафіксували момент: мить, коли тінь топ-чиновника стала фізичною — і коли право почало діяти.

Під час транспортування Коріня до ізолятора він дивився у вікно машини: місто, що колись було його ареною, тепер віддалялося. І у цьому відчутті — по-справжньому людському — він розумів: вперше за довгий час у нього немає важеля. Тільки холодні залізні ґрати попереду.