Розділ 68

Повітря в старому складі було густе від пилу й запаху масла. Лампа над дверима кидає жовтий круг — і в цьому колі все вирішувалося. «Сірий» стояв згорблений, ніби зносив на собі тягар багатьох невисловлених гріхів; поруч його люди чекали команди.

Данило відчув, як у грудях затягнулася сталь. Він стиснув пістолет, потім різко відсунув Катерину вбік — і рвонув уперед. У ту ж мить автоматна черга вибухнула над головами, відлуння розсіювалося уздовж залу.

«Сірий» не кинувся втікати: він повільно підняв руки, як ніби йому це подобалося — бути центром уваги, бути тим, хто все вирішує. Та в його очах блиснув не страх, а холодне задоволення, мовби він уже знав, що від нього хочуть витиснути.

Один із охоронців підскочив, щоб прикрити, але Світлана з даху поцілила точно — охоронець впав без звуку, і на мить усі рухи навколо загальмувалися. Це була доля секунди — і Данило не упустив її.

Він кинувся вперед, хапаючи за плащ «Сірого», коли тіло охоронця зустріло його лікті. Вони впали в купі грубої матерії і металу, коліщатка візка скрипнули. «Сірий» намагався вирватися, але Данило діяв мов машина — удар у плечі, блокування руки, і вже за мить плащ хлопця був підперезаний ременем.

— Не дозволяй йому дихати — прошепотіла Катерина, відбиваючи ще одного охоронця, що підбіг збоку. Її рухи були точні й швидкі; вона вивернула руку супротивника, вирвала ніж із кишені та глухо вдарила ним по зап’ястю — охоронець відпустив автомат і скотився на бетон.

Данило опустив коліно на спину «Сірого», притиснув голову до підлоги й встромив кайданки. Той не чинив особливого опору — не від безпорадності, а від усвідомлення, що гра закінчилася.

— Хто ти? — гарячково прошепотів Данило, але голос у нього був тихим, як смертельний шепіт. — Хто стоїть над тобою?

«Сірий» ліг, ковтав пил і мовчав кілька секунд. Потім, з легенькою посмішкою, вимовив:
— Ви думаєте, я вам все скажу? Ви — наївні. Корінь не сидить на місці. Він сіє насіння і чекає.

Артем підсунув світло, і в його руках тремтів папірець з адресою — ще один проміжний контакт. Хакер тим часом уже знімав лог-файли з мобільного «Сірого», вилаштовував їх у зрозумілу мапу.

— Хто платить за це? — повторив Данило, стискуючи ремінь на зап’ястях гучніше, щоб той відчув, як болить брехня.

«Сірий» замовчав, але його пальці, якими він інстинктивно торкався кайданок, betrayed slight tremor. Це не була людина, здатна довго терпіти тиск.

— Ти знаєш ім’я… хоча б ініціали? — підсумувала Катерина, тихо, але впевнено. Вона стала поряд, її очі — холодні, як лезо.

«Сірий» прокашлявся. Потім, дивлячись прямо в її очі, вимовив:
— В.К. — і не більше. Але є ще ті, хто вміє ховатися глибше. Якщо ви порвете нитки — впаде багато ляльок, але корінь залишиться.

Це було не зізнання в усій повноті, але воно підтверджувало те, що команда й так знала: ініціали, «Астарта», телефонні сліди — все сходиться в один вузол.

Вони зв’язали й інших і вивели їх на свіже повітря. На подвір’ї вже чекали машини — і свідки, що при можливості могли підтвердити причетність «Сірого» до логістики. Хакер передав копії файлів в адвокатуру, а командир тихо наказав:
— Ніхто не торкається його особисто. Ми віддамо його закону. Ми дамо це суду.

Данило стояв схилившись над «Сірим», і в його грудях вирувало кілька емоцій одночасно: полегшення від того, що пастка спрацювала, лють від зради й тьмяне передчуття, що це тільки кінець початку.

— Ти зробив помилку, — промовив він, ледве чутно. — Ти зачепив не ту дівчину й не того чоловіка.

«Сірий» знизав плечима, ніби погоджуючись із вироком, але не з тим, що його чекало. Його усмішка була такою, що на секунду по всьому складу пробіг холод.

Коли машину з підсиленням приїхала поліція, командир підійшов, передав «Сірого» офіцерам і віддав разом із ним усі матеріали — записи, фото, логи. Адвокат паралельно розпочав оформлення процесуальних кроків: арешти рахунків, запити до банків та інші юридичні зачіпки.

Катерина стояла поруч із Данилом, руки в пилу й подряпинах, але в її очах палахкотіла рішучість. Вона зняла кайданки з «Сірого» — не від жалості, а щоб вручити йому останню можливість: говорити правду.

— Якщо ти промовчиш — ми знайдемо інші голоси, — сказала вона холодно. — І ті голоси не мовчатимуть.

«Сірий» подивився на неї і глянув уперед — але не сказав більше нічого. Охоронці поліції завели його в машину, і залізні двері грюкнули.

Коли машина поїхала, у команді пролунав короткий, важкий видих. Вони перетворили хаос на щось, що можна показати суду: живого посередника, докази, голоси, що вели вгору. Це був великий крок — але не фінал.

Данило притис Катерину до себе. Їхні долоні переплелися, мов скоба, що тримала двох від падіння.
— Ми отримали його, — прошепотів він. — Але Корінь дізнається. І коли він дізнається — він відповідатиме.

Катерина відповіла йому тихим, але твердим голосом:
— Тоді нехай боїться. Бо ми вже вийшли на його слід. І тепер нас не зупинити.

Ніч навколо доків тяглася темною смугою, але всередині них горів маленький вогник перемоги — холодний і гострий, як зброя, але живий. Вони спіймали «Сірого». Попереду — ще більше лицевих зустрічей, але перший удар був нанесений точно й боляче.