Розділ 65

Ніч накрила місто важким покривалом. У повітрі змішалися запахи сирості, металу й нафти. Доки здавалися містом-привидом: темні контейнери стояли рядами, мов гігантські тіні, а далекі прожектори ковзали по бетонних стінах.

Команда вже була на місцях. Світлана на даху складу, в навушниках шурхотів її голос:
— Все чисто. Камери працюють. Я бачу південний в’їзд.

Артем і Сергій чатували біля північного. Вони сиділи в машині, спостерігаючи за в’їзною дорогою.

Катерина й Данило ховалися за рядами контейнерів. Її серце билося так гучно, що вона боялася — звук рознесе рація. Данило стояв близько, його постать темніла в напівмороку, і від одного усвідомлення, що він поряд, їй ставало трохи легше.

— Пам’ятай, — прошепотів він, нахилившись, майже торкнувшись губами її вуха. — Не роби різких рухів. Ти просто свідок, не більше. Все інше беру на себе.

Вона кивнула, ковтаючи хвилювання.

Раптом у навушнику тріснув голос Світлани:
— Рух. Чорний джип. В’їжджає з південного боку.

Катерина притиснулася спиною до холодного металу контейнера. І вже за хвилину почула звук двигуна. Машина зупинилася, і в жовтому світлі прожектора з’явилися люди. Четверо охоронців — усі в темному, зі зброєю.

І серед них — він.
“Сірий”.

Високий чоловік у сірому плащі, капюшон накинутий, обличчя частково приховане тінню. Його рухи були повільні, упевнені. Він ішов, ніби контролював саму ніч.

— Контакт підтверджено, — шепнув Данило у мікрофон. — Ціль на місці.

Катерина відчула, як по тілу пробіг холодний струм. Вона дивилася на цього чоловіка й розуміла: саме зараз їхнє життя може перевернутися.

“Сірий” зупинився біля одного з контейнерів, дав знак рукою. Охоронці розійшлися по периметру. Він вийняв телефон, коротко щось набрав.

Данило стискав кулак. Його погляд був приклеєний до чоловіка.
— Ще трохи… треба зрозуміти, із ким він тут.

Раптом один із охоронців повернув голову в їхній бік. Катерина завмерла. Серце підскочило до горла.

Данило поклав руку їй на плече — міцно, заспокійливо. Його очі блиснули в темряві: “Тихо. Ми в безпеці. Поки що…”

А тоді рація ожила голосом Артема, тремтячим, але чітким:
— Господи… Він не один. Є ще друга машина. Підтягується з півночі. Це може бути засідка!

Усі відчули, як ніч раптом стала ще темнішою.