Розділ 64

У квартирі Катерини панувала тиша, але вона була пронизана невидимою напругою. На столі лежала карта доків — роздруківка зі схемами складів, під’їздів і контейнерних рядів. Кожен член команди сидів над нею, мов над шаховою дошкою, де одне хибне рішення могло коштувати життя.

— “Сірий” завжди приходить із охороною, — нагадав Артем, схилившись над схемою. Його руки тремтіли, коли він водив пальцем по плану. — Я бачив не менше чотирьох людей, озброєних. І ще кілька можуть бути в засідці.

Данило сидів прямо, його погляд ковзав по карті холодним і точним, наче лезо ножа.
— Добре. Ми розділяємося. Артем із Сергієм контролюють північний в’їзд. Світлана — спостереження з даху. Я з Катериною підемо ближче, ми маємо бачити все на власні очі.

Катерина підняла голову.
— Чому саме я?

Він перевів на неї погляд, повний і сталі, і тепла водночас.
— Бо ти вже втягнута. Бо він може тебе знати — і якщо побачить, то подумає, що ти лише свідок, а не загроза. Це наш шанс наблизитися.

Вона мовчки стиснула губи. Страх стискав груди, але поряд із Данилом вона відчувала й силу.

— А якщо це пастка? — тихо промовила вона.

— Тоді ми діятимемо швидше, ніж вони встигнуть, — відрізав він.

У кімнаті на мить запала гнітюча тиша. Потім Артем кинув ручку на стіл.
— Якщо вони запідозрять мене, я труп.

Данило нахилився до нього й сказав холодно:
— Якщо ти спробуєш нас зрадити, ти теж труп. Вибирай, Артеме.

Артем опустив очі.

Світлана розклала спорядження: навушники, мікрофони, мінікамери.
— Ми будемо на зв’язку. Але пам’ятайте: як тільки почнеться рух — часу на роздуми не буде.

Катерина взяла в руки маленький мікрофон, відчула холод металу. Це було наче печатка — відтепер вона йшла вглиб гри, з якої не було дороги назад.

Данило підійшов ближче, коли інші зайнялися деталями. Він нахилився до неї так, що лише вона могла почути:
— Тримайся біля мене. Якщо стане небезпечно — я закрию тебе.

Її серце шалено закалатало. Вона кивнула.
— А якщо я закрию тебе?

Його погляд спалахнув жаром і ніжністю водночас.
— Тоді ми обоє пропали.

Катерина вдихнула глибше, намагаючись стримати хвилювання. Вони стояли поруч, і було відчуття, ніби час завмер. Попереду чекала пастка або шанс. А можливо — і те, і інше водночас.

— П’ятниця. Доки. Ми або дістанемо “Сірого”, або нас зітруть із карти, — підсумував Данило, піднявши погляд на всіх.

Команда кивнула. І кожен зрозумів: попереду — ніч істини.