Розділ 61

Квартира Катерини зустріла їх тишею й напівтемрявою. Вони зайшли всередину мовчки — обоє ще відчували на собі гул мотора, відблиски фар у темряві й холодний подих небезпеки, що переслідував їх усю ніч. Двері клацнули замком, і лише тоді Катерина видихнула, наче звільнилася від тиску.

Вона сперлася спиною об стіну й прикрила очі. Її тіло ще тремтіло — не від холоду, а від адреналіну. У вухах лунав відлуння погоні, а в голові стояло одне питання: що буде завтра?

Данило зняв куртку, кинув її на стілець і підійшов ближче. Його очі ще світилися тим холодним бойовим вогнем, але в них було і щось інше — страх за неї. Він уперше дозволив собі показати слабкість: простягнув руку і доторкнувся до її щоки, ніби перевіряючи, чи вона справді поруч, а не примара.

— Ти вся тремтиш, — сказав він тихо, нахиляючись. — Катю… я мало не зійшов з розуму, коли вони витягли руку до тебе.

Вона відкрила очі, і в них був вогонь — та сама суміш страху і жаги, яка робила її живою.
— Я не боюся, коли ти поруч, — прошепотіла вона. — Але ти теж тремтиш, Даниле.

Він усміхнувся куточком губ — коротко, майже болісно, і раптом притиснув її до стіни, вдихнувши запах її волосся. Його губи знайшли її губи — поцілунок був жадібним, нестримним, наче він боявся, що наступної миті її вирве з його рук невидима сила.

Катерина обійняла його за шию, вчепилася пальцями в волосся й відповіла так само пристрасно. Вона відчувала, як уся напруга ночі виливається у цей дотик. Тіло Данила було напружене, кожен м’яз відгукувався на її рухи.

Він підхопив її на руки, поніс у спальню, але вона зупинила його коротким шепотом:
— Тут… просто тут. Я хочу зараз.

Він поставив її на стіл у вітальні, розстебнув ґудзики її блузки й відкинув тканину вбік. Катерина зітхнула, коли його губи ковзнули по її ключиці, а руки торкнулися оголених стегон. Вона відкинула голову назад, вчепившись пальцями в його плечі, відчуваючи силу і захист у кожному дотику.

— Кожна секунда з тобою може бути останньою, — хрипко прошепотів він, знімаючи з неї залишки одягу. — І я не хочу марнувати жодної.

— Тоді не стримуйся, — відповіла вона, тягнучи його ближче.

Їхні рухи стали швидкими, гарячими, але в кожному — відчайдушна ніжність. Він дивився їй в очі навіть тоді, коли злива пристрасті накривала обох. Катерина відчувала, як стирається межа між страхом і коханням, між небезпекою й свободою. Вона була вся у його руках — і знала, що не хоче іншого місця у світі.

Коли хвиля пристрасті спала, вони залишилися сидіти, обійнявшись, прямо на столі. Дихали важко, серця билися в унісон. Данило провів пальцями по її щоках і прошепотів:
— Я ніколи не відпущу тебе, Катерино. Навіть якщо світ стане проти нас.

Вона поцілувала його ще раз — цього разу м’яко, майже ніжно, як обітницю.
— Тільки разом. До кінця.

Вони мовчки сиділи, слухаючи, як за вікном починає світати. Ніч закінчилася. Але попереду чекала нова буря.