Розділ 60

Ніч нависла над портом важкою ковдрою, і світло ліхтарів мерехтіло, як маленькі очі, що спостерігають. Команда влаштувалася у двох «незамітних» позиціях: фургон хакера за старим складом, дві людини команди — на даху сусідньої будівлі, ще троє — біля входу в кав’ярню. У повітрі відчувався запах солі і машинного масла — і хвилювався кожен нерв.

— Хакер, дай «зелений», — прошепотів командир по рації. — Ми працюємо за планом «приманки».

Хакер відповів сухо:
— Камери поруч «сплячі», радіосигнали приглушені. Маємо сім хвилин «чистого» часу. Потім — невеликий шум.

Катерина сиділа в авто, серце трохи калатало, але вона була зосереджена: роль — «прохожий», який може ненав’язливо помітити і запам’ятати. Данило стояв у тіні в кутку, пістолет під пальтом, очі не відривалися від дверей кав’ярні. Він відчував, як його тіло напружено, ніби струна.

У кав’ярні все йшло за сценарієм: парочка бізнесменів, офіціант, запах еспресо. І ось — він прийшов: худий чоловік за столиком, з акуратно підстриженим волоссям і телефоном, що постійно виблискував. До нього підсів інший — широкоплечий, рідко усміхався. Вони говорили тихо, але були не настільки обережні, як уявляли.

Аліна, як «та, що чекає знайомого», ненароком підсунулася ближче, закинула волосся і випадково пролила слово чи два. У потрібний момент вона підвела очі — і двері кав’ярні напіввідчинилися: їхня мала камера, прихована під плафоном, засікла голоси.

Хакер вичавив запис на носій, одночасно підсилюючи мікрофон у точці. У фургоні екрани мигнули — на хвилину з’явилися голоси, чіткі й холодні. Командир слухав у навушник, губи стиснуті.

— …вчора — переведено, — чути було тихий голос. — Новий вантаж піде наступного вівторка, підтверджено. І пам’ятай — «В.К.» прагне, щоб усе було без відхилень.

Серце Катерини якось миттєво стиснулося: ініціали, які вони шукали — знову звучали. Але тепер голос з іншого кінця розмови давав конкретику: місце, час, ім’я кур’єра.

— Маємо запис? — шепнув Данило, не відводячи погляду від дверей.

— Є. І ще є — — відповів хакер, — телефонний номер, що зʼясовує наше «В.К.». Я підхоплюю для перевірки.

Але коли вони вже почали дивитись — двері кавʼярні відчинилися різко, і піднявся шум. На вулиці зʼявилось кілька людей у цивільному, що не виглядали як туристи. Один з них кинув погляд у бік фургона і щось промовив у рацію.

— Хакер, — стиснув зуби командир, — «запуск аварійної»!

Хакер миттєво натиснув кнопку: їхні сліди і дані моментально «парашутом» переслалися на захищений сервер і у поштову папку адвоката. Носій знаходився в двох рюкзаках, один з яких Катерина вже несла з собою. Паралельно з цим люди з даху піднялися через внутрішній зв’язок: «Рух — назовні з правого флангу!».

Ситуація загострилася миттєво: цивільні підскочили, почалася коротка сутичка в дверях. Данило вирішив діяти — він вистрілив двічі для залякування, один із нападників впав. Але людей було більше, ніж вони розрахували: резерви ядра знаходилися ближче, ніж думали.

У розпалі метушні Катерина відчувала, як хтось кладе руку їй на зап’ястя — рука широкого чоловіка, який на мить потиснув її, наче пропускаючи. Вона кинула рюкзак під стіл, і один із маленьких пристроїв почав передавати запис у безпечне сховище.

— Біжимо! — крикнув Данило. — Виводимо доказ!

Вони вискочили на вулицю у дві групи, але вже за кутом почалася погоня: кілька машин швидко набирали швидкість, світло фар виривалося з темряви. Данило стиснув руку Катерини; вона відчула, як його пальці боляче стискають її.

Їхній фургон дав газу, та із заду лунають удари — хтось кинув легку перешкоду і заодно спробував підрізати колеса. Водієві команди вчасно вдалось уникнути фатального маневру, та з натиснутим серцем вони кинулися у вузькі вулички порту, де знали всі тайники.

У цей час хакер лепетав у навушнику:
— Файл завантажено. Телефон прив’язано. Ми маємо IP і прізвище власника номера. Зʼясовую: «Владислав Корінь. Пов’язано з «Астартою».»

Командир з мовчазним жахом вигукнув:
— Корінь… він на зв’язку. Вони знали, що ми близько.

Погоня була короткою і динамічною. Команда відірвалася завдяки заплутаному маршруту, прихованим зʼїздам і хитрим маневрам. Коли фургон зупинився у сховку, всі були приголомшені: серця калатали, дихання гучно сипіло, але у руках — найважливіший трофей.

Командир відключив двигун, вимкнув фари і довго мовчки дивився на людей. Потім поставив долоню на стіл, як знак лідерства.
— Ми це зробили. У нас є аудіо зустрічі. І номер, що привʼязує «В.К.» до Владислава Коріня. Це — прямий звʼязок.

Катерина опустилася, притиснувши рюкзак до грудей. Її коліна трохи підтискалися — адреналін вичерпується після напруги. Вона знала: вони отримали саме те, що шукали — але тепер інше питання стоїть гостріше: Корінь знає.

— Вони вже знають, що у нас є доказ, — тихо прошепотів Данило. — Наступний хід за ними.

Командир кивнув:
— Добре. Ми публікуємо частину, що не наражає людей у небезпеці, під тиском адвоката. Інше — залишаємо як «ядерну» докази для суду. І ще — готуємося: Корінь не відступить.

Уночі, коли фургон стояв у темному гаражі, і кожен оглядав запис, що мерехтів в екрані, у голові Катерини промайнула страшна думка: тепер вони не просто вийшли на ім’я — вони вийшли на обличчя тієї сили, яка рік за роком ховала свої сліди в законі й грошах.

З одного боку — перемога: голоси, що доводять зло. З іншого — початок великої війни: Корінь знає, що він під прицілом. І це робить їх усіх мішенями.

Ніч розійшлася на холодні промені першого світанку. Команда знала: завтра почнеться крок, від якого залежатиме дуже багато — і що одна помилка може коштувати не лише доказів, а й життя.