Розділ 58

Той дзвінок відлунював у голові Данила всю ніч. Він не спав — перевіряв маршрути, відновлював маршрути, наказував подвійні перевірки. Та коли о п’ятій ранку місто було ще у напівсні, стало зрозуміло: попередження переросло в дію.

Першою ознакою була тиша — не та, яка заспокоює, а напружена, очікувальна тиша на вулиці під їхнім вікном. Потім — звук: тихий гуркіт двигуна, що наближався, і кроки, які не мали бути там, де має бути спокій.

— Вони йдуть не просто на мене, — прошепотів Данило, коли кинув погляд на рацію. — Вони йдуть на нас.

Командир дав короткий наказ: «Розосередження. Використати тінь». Люди зникли, мов тіні. Катерина застигла за ним, серце калатало, але вона знала: у цій миті вона не просто жінка, а частина команди.

На перехресті під’їхали дві легкові машини. З бокових дверей вискочили чоловіки — не ті грубі виконавці з масками, яких вони вже бачили, а тихі, дисципліновані, зі звичкою діяти швидко й чисто. Звідкись лунає команда — і вже через мить кілька пострілів рвонули повітря.

Данило кинуся до вікна, першим відкрив вогонь. Його рухи були бездоганні і смертельні: один за одним нападники падали, але за ними виходили інші — якби це була звичайна зачистка, такої кількості не мало б бути. Хтось привіз резерви.

У розгарі бою пролунало чужою рацією: «Верхній рівень — йдемо по Черненку». Холод пройшов тілом. Вони не просто хотіли зламати план — вони цілеспрямовано вдарили по його серцю.

Данило зробив ривок — через коридор, вниз, крізь дим. Катерина не відійшла від нього: вона взяла запасну рацію, підключилася до їхньої мережі, покривала фланг. Їхній такт — немов дихання — був синхронний. Але коли він вийшов на вулицю, стало помітно: це була пастка у пастці. З іншого боку провулку чекала людина, яку він знав — не як ворога, а як знайомого з логістики. Очі людини були холодні, і в руках — пістолет.

— Ти був занадто впевнений, — прошепотів той, і це звучало як зрада.

Данило загальмував, і на мить світ навколо затуманився. Той знайомий не вистрілив — натомість розвернувся і кинувся бігти, наче рятуючих для себе. Секунда нерішучості — і з іншого краю провулку дві кулі пройшли повз. Один із нападників викинувся з-за рогу, встигнув торкнутися Данила плечем — легке дотикання, а потім глухий біль, і він похитнувся.

Катерина була поруч миттєво. Вона схопила його за руку, тягнула назад у тінь, поки інші прикривали відхід. Кров липла до сорочки; пошкодження не було смертельним, але гострим і неприємним.

— Хто це був? — запитав командир, з’явившись з іншого боку вулиці, обличчя зморщене від люті.

— Здається, наші. Хтось злив координати, — відповів Данило крізь зуби. — Хтось, кому я довіряв.

Почуття зради обагрилося люттю, але не дало йому діяти імпульсивно. Він знав: зараз — не час на помсту. Зараз — час на виживання і розкриття зради.

Командир вже виводив людей у безпечні зони: «Перевірити логістику. Забрати всі списки. Усіх на допит. Ніяких витоків назовні». Команди рухалися швидко, професійно. Але тінь недовіри пролягла між ними як холодна ріка.

У сховку, коли поранення вже підперезали бинтом, Катерина сіла поруч і дивилася на нього. Він ревно стискав зуби, не любив показувати слабкість, але цього разу її очі були набряклі від тривоги.

— Ти можеш піти? — тихо спитала вона. — Вони зробили це через когось в нашому таборі.

— Ні, — відповів він рішуче. — Я не дозволю їм відрізати те, що мені дороге. Але я знайду того, хто продав нас. І коли знайду — він пошкодує, що коли-небудь відкрив рот.

Вона поклала голову на його плече. У цій миті не було слів. Була лише обіцянка — мовчазна, несломна.

За наступні години перевірки виявили слід: коротке повідомлення в логістиці, що вказувало на зміну маршруту і час їхнього вікна. Хтось — не багато, але достатньо — мав доступ і скористався ним. І це було гірше, ніж проста ворожість: війна прийшла зсередини.

Командир наказав закрити проект «логістика» на аудит: усі, хто мав доступ до переміщень, зібралися у тісній кімнаті. Кожен мав пояснити — і ніхто не міг втекти від очей товаришів.

Сидячи поруч із ним, Катерина відчула, як у її серці загострюється бажання помсти — але більшого значення набувало інше бажання: справедливості. Вони не просто билися за себе — вони билися за правду, яку «ядро» хотіло поховати. І тепер правду було потрібно вишкребти з нутра своєї власної системи.

Коли нарешті відбувся короткий допит, один із логістів, молодий, нервовий, зізнався у страшному: він брав гроші. Не багато — «достатньо, щоб оплатити борги», — казав він, — але цього вистачило, щоб зрадити. І його очі були порожні — не злякані, а зраджені самим собою.

— Хто вам заплатив? — прошепотів Данило, ледве стримуючи голос.

— Я… я знаю прізвище. Воно було в листі. Черкасов… — він зламався.

Серце Данила здригнулося: ім’я вже було відоме їм — воно було першим колом нитки, що вела вгору. Черкасов. Але хтось ще вище стояв над Черкасовим. Хтось, хто організував цей стан.

Катерина підняла голову й глянула йому в очі — не з болем, а з рішучістю.

— Тоді ми йдемо до кінця, — тихо сказала вона. — Ми не лише знайдемо їхніх рук, що нас продавали. Ми знайдемо їхнього мозку.

Данило притис її до себе. Його рана ще кидала біль, але в його голосі був спокій.
— Разом. І як тільки ми зберемо докази — ми не дамо їм ні шматочка спокою.

Вночі над містом мерехтіла яскрава, холодна зірка. Для них це був ще один удар, але не поразка. Це була іскорка, що запалювала ланцюг їхньої рішучості.