Розділ 57

План «ядра» запрацював швидко — тихо, як кліщі, що стискають тобі хребет.

Першою жертвою стала тиша. Вона розсипалася на дрібні тріски у житті Данила: незручні дзвінки, погляди, що затримувалися занадто довго, і відчуття, що хтось крокує слідом за кожним рухом.

Він помітив це вранці, ще до того, як місто прокинулося. Його рутина — каву в одному дозі, коротка пробіжка вузькими вулицями, перевірка маршрутів — була відточена роками. Сьогодні кроки за ним звучали іншим тембром: не випадково, а методично.

На парковці біля будинку він зупинився, прикинувши ситуацію. Дві машини на відстані — одна глибше в затінку, інша на розі, водії не виходили. Людина в чорній куртці недалеко дивилася в телефон, начебто перевіряючи щось, але його плечі видали настороженість.

— Хмарка, — пробурмотів він у рацію своїй людині. Код, який означав не «гучний напад», а «спостереження».

Реакція була миттєвою: один із його людей прокинувся від сну повідомленнями й з’явився на місці через хвилину — у тіні, без зайвих жестів.

Данило не панікував. Паніка — поганий радник. Він тільки уточнив:
— Хто зонив цей район останні дві години?

— Двоє невідомих, — відповів голос у рації. — Один старий джип, другий — седан. Камера поблизу зникла з мережі на двадцять хвилин о третій тридцять.

— Хтось готує поле, — підсумував він. — Тримайся в тіні. Ніяких прямих контактів.

Вдома, у їхній невеликій базі, командир похмуро глянув на карту рухів.
— Вони пробують зламати рутину, — мовив він. — Роблять маленькі кроки, щоб втягнути нас у пастку.

Але найнеприємнішим був дзвінок, який прийшов пізніше того ж дня. Номер — приватний, без імені. Він відповів одним тільки «Алло», професійно коротким.

На іншому кінці дроту пролунав голос — чужий, але з тоне, що нагадував людину, яка давно вміє брехати правду.
— Черненко? — голос був м’яким, майже дружнім. — Зупинись. Це не просто їхня гра. Ти вже став мішенню. Зніми її з гри — і все закінчиться. Ти розумієш про кого я?

Данило прикусив губу. Холод пройшов по спині.
— Хто ти? — коротко запитав він.

— Ти знаєш моє ім’я, — прозвучало у відповідь, і в голосі з’явилася тінь усмішки. — Подумай, чи варта вона…

Лінія клацнула й замовкла.

Він стояв декілька секунд, дивлячись на телефон, а потім кинув його у кишеню. Його думки рвалися туди, де ховалися варіанти: підкуп, шантаж, ловушка від «ядра» або — найгірше — зрада серед тих, кому він довіряв.

Данило не поводився емоційно. Він натиснув на рацію:
— Командиру, позначте: можливий внутрішній злом. Перевірити всіх контактів, що мали доступ до місць перебування Каті. І окремо — перевірити, чи хтось з нашої логістики загубив інформацію останні 72 години.

— Зрозумів, — відповів командир. — І ще — скидаю сувору зміну. Ніхто не пересувається без двох підтверджень.

Данило кинув ще один погляд на вікно. У його голові запахнув образ — рука ворога, що йде не за тіло, а за серце.
— Вони починають відрізати голови по-черзі, — тихо сказав він собі. — Перше — це погроза. Друге — вже дія.

Того вечора до квартири Катерини прийшли не лише її думки, а й нові правила: маршрути змінилися, телефони пройшли перевірку, а підслуховування — скан. Вони розуміли: наступний крок «ядра» буде личити не лише страхом, а витонченою жорстокістю.

Перший дзвінок — попередження.
Наступний — вирішальний.

І поки місто внизу спало, двоє тихо готувалися до того, чого чекали вже давно: до моменту, коли треба буде битися не лише за життя, а й за правду, яку тепер коштують життям.