Розділ 52

У залі суду зависла важка тиша, коли суддя викликав першого свідка. Двері відчинилися, і в залу зайшов чоловік у строгому костюмі, з портфелем у руках. Його кроки були впевненими, але в очах читалася напруга — він чудово знав, на що наважився.

— Представтесь, будь ласка, — пролунало з боку судді.

— Дмитро Савченко, експерт з кібербезпеки, колишній консультант урядового відділу інформаційних систем, — відповів чоловік.

У залі пролунав шепіт: ім’я було відоме багатьом. Це не якийсь випадковий свідок — це людина з репутацією.

Адвокат Катерини кивнув Дмитрові й попросив:
— Розкажіть суду, що ви бачили, коли перевіряли надані матеріали.

Експерт розкрив папку й дістав документи.
— Я особисто перевірив електронні дані, які подала пані Орлик. Це не підробка. Метадані показують, що інформація походить із захищених внутрішніх серверів, до яких доступ мають лише високопоставлені члени організації, відомої як «ядро».

Його слова повисли в повітрі, немов вибух. Представники протилежної сторони миттєво заворушилися, їхній адвокат щось гарячково записував.

— Ви стверджуєте, — уточнив суддя, — що ці документи не можна було сфальсифікувати?

— Саме так. Система захисту, з якої вони були зняті, має багаторівневу криптографію. Доступ без спеціальних ключів неможливий. А ключі… належать членам «ядра».

У залі знову піднявся гул. Катерина відчула, як у грудях у неї вперше за довгий час з’явився подих полегшення. Це був прорив.

Після Дмитра вийшла жінка середніх років у строгому костюмі — колишня співробітниця однієї з фінансових структур, через які «ядро» відмивало гроші. Її руки тремтіли, коли вона присягала говорити правду.

— Я працювала бухгалтером. Я бачила перекази на фіктивні компанії, якими прикривали закупівлі зброї та фінансування приватних армій. Усі ці схеми сходилися на одному центрі — і я впізнала печатки на документах, що подала пані Орлик.

Її голос зірвався, але в очах блиснула рішучість.
— Я мовчала роками, бо боялася. Та зараз я не можу.

Суддя уважно слухав, нотуючи. Адвокати ядра нервово переглядалися, розуміючи, що їхня позиція хитається.

Данило стиснув руку Катерини.
— Ти чуєш? — прошепотів він. — Це правда, яка нарешті лунає вголос.

Катерина кивнула, і в її очах блиснула сльоза. Не від страху — від полегшення й віри, що вони дійсно можуть виграти цю війну.

Але всередині вона знала: це лише початок. І ядро не дозволить, щоб усе розвалилося так просто.