Розділ 51

Судова зала зустріла їх холодом і тишею. Високі вікна пропускали тьмяне світло, що лягало прямими лініями на дерев’яні лави. Кожен звук відлунював — удари каблуків, шелест паперів, навіть приглушені зітхання.

Катерина відчувала, як її серце калатає, та міцно тримала руку Данила. Він ішов поруч, спокійний, з кам’яним обличчям, але його стиснені пальці видавали напруження.

На іншому боці залу сиділи представники ядра. У костюмах, з холодними посмішками, вони виглядали, ніби прийшли не на слухання, а на власну перемогу. Їхні адвокати вже розкладали папки й готували промови.

— Вони хочуть зламати тебе поглядом, — прошепотів Данило, нахилившись до Каті. — Не дивись на них. Дивись тільки на мене.

Суддя зайшов у залу, і всі піднялися. Офіційний тон, формальні процедури, але за ними — відчуття, що це не просто справа, а битва за їхнє життя.

Адвокат Катерини виступив першим. Його голос був рівний, упевнений:
— Ваша честь, ми маємо справу з маніпулятивним позовом, покликаним відвернути увагу від реальних злочинів. Усі докази, які представила моя клієнтка, отримані законно, і ми готові надати експертні підтвердження.

Він поклав на стіл стос документів. Суддя переглянув їх, кивнув.

Потім піднявся адвокат супротивної сторони. Його слова звучали, як удари ножа:
— Пані Орлик діяла в змові з невідомими особами. Вона незаконно отримала доступ до конфіденційних матеріалів, чим поставила під загрозу національну безпеку. Ми вимагаємо визнати її винною й притягнути до відповідальності.

Катерина відчула, як у залі з’явилася хвиля шепоту. Вона стиснула руку Данила ще сильніше.

Суддя подивився на неї.
— Пані Орлик, ви готові дати свою першу відповідь?

Вона піднялася. У голові гуло, але голос звучав чітко:
— Я не злочинниця. Те, що я зробила, — було єдиним способом врятувати людей від загрози. І я готова довести це кожним документом, кожним свідком.

Її слова прозвучали не як захист, а як виклик. Данило дивився на неї з гордістю, ніби вперше побачив у ній не тільки жінку, яку кохає, а й воїна.

У цей момент вона зрозуміла: зал суду — це ще один фронт. І вона не збиралася відступати.