Розділ 43

Наступні кілька днів пройшли, наче в тумані. Вони міняли тимчасові притулки, ретельно ховаючись, а командир і його люди кооперувалися з тими, кому можна було довіряти. Але вороги виявилися винахідливішими за звичайні напади — вони почали діяти там, де біль всіх найдорожчий: через близьких.

Ранок видався ясним, але в хаті на околиці відчувався якийсь натяг — ніби перед грозою. Катерина сиділа за столом із чашкою охололої кави. Їй усе ще важко було думати чітко; думки постійно поверталися до папки з держтаємницею, яку їй показали. Десь глибоко в голові — порожнеча, як якесь приховане місце, з якого виринути могла небезпека.

— Хто телефонував? — запитав Данило, заходячи до кімнати з пов’язкою на плечі. Він завжди перевіряв усі дзвінки й повідомлення першим.

Катерина відклала телефон. На екрані світився знайомий контакт: «Аліна». Її серце дрогнуло — пам’ять про кав’ярню й пастку ще не стерлася. Вона підняла слухавку, але перед тим, як відповісти, Данило вже взяв її руку й глянув на екран.

— Це пастка? — спитав він.

— Може,— прошепотіла Катерина. — Але я не можу не відповісти. Це Аліна. Вона була однією з тих небагатьох, кому я довіряла.

Вони погодилися: зустрітися у людному місці — на університетському подвір’ї, де колись гуляли студентками. Данило наполіг, що приїде разом, але дозволив їй піти лише з одним охоронцем поруч — людиною командиру, яка мала залишатися непомітною. Катерина знала ризики, але довіра до Аліни тягнула сильніше.

Коли вона увійшла на подвір’я, серце шалено билося. Аліна стояла під каштаном, обличчя бліде, очі — розгублені. Їхній погляд зустрівся, і Катерина відчула хвилю полегшення — наче все повертається до знайомих координат.

— Кать… — Аліна підійшла, голос тремтів. — Пробач. Мені соромно.

— Що сталося? — вирвалося у Катерини.

— Вони… вони знову зателефонували. Кажуть, що в мене — борг. Якщо я не виконую їхні умови, постраждає моя сестра, — вона глотнула, на очі навернулися сльози. — Вони змусили мене прямо сказати тобі прийти сюди одну.

Катерина відчула, як підошви ніг ніби підкошуються. Зрада? Ні — паніка у голосі Аліни була щира. Але ворогам і не треба було повної зради: достатньо було страху в близькій людині, щоб втягнути жертву в пастку.

— Чому ти не сказала нам раніше? — прохрипів один із супроводжуючих, але Аліна тільки похитала головою.

Раптом з-поміж дерев показався чоловік у цивільному — високий, спокійний. Він посміхнувся, і в цій усмішці Катерина впізнала те саме холодне світло, яке часто бачила в очах ворогів. За ним з’явилося ще кілька фігур.

— Дуже добре, — промовив чоловік. — Дякуємо за співпрацю, дівчата.

Аліна зробила крок вперед, ніби захищаючи Катерину. Вона відразу простягнула руки — та в її долонях блиснув маленький пристрій. Перед тим, як хтось встиг зреагувати, її губи стиснулися:

— Вибач, — прошепотіла вона і натиснула кнопку.

У ту ж секунду навколо вибухнув химерний хаос: не вибухи, а електромагнітний імпульс — телефони й радіостанції мовчали, камери глушилися, і люди навколо на мить заніміли. Вороги скористалися цим: вони кинулися вперед і обвалили кільце, відштовхуючи всіх всторонь.

Данило зреагував миттєво: це була пастка, інсценізована через страх Аліни. Він кинувся вперед, але один із нападників витягнув ближче ніж і різко схопив Катерину за руку — рвучкий, контрольований рух, щоб не нашкодити їй, але щоб відірвати її від групи. Катерина борсалася, серце вибухнуло в грудях.

Аліна стояла, однак на її обличчі не було насолоди — лише сльози й жах. Коли вороги відступили, вона впала на коліна, закриваючи обличчя руками.

— Я не мала вибору, — прошепотіла вона.

Командир, який тихо спостерігав за подіями неподалік, з’явився в момент, коли вороги вже кидалися відводити Катерину. Він розгорнув свій план блискавично: його люди оточили рух ворогів, блокували відступ. Стріли пролунали, сутичка загострилася, але завдяки рішучості його загону вороги не винесли великої користі.

Коли дим розвіявся і останні агресори були притиснуті, Катерина впала на коліна. Данило був поруч за миттєву секунду, обійняв її, пальці в його руках стискалися до болю.

Аліна підвелася — худа, розгублена, з заплаканим обличчям. Вона простягла впавший пристрій, який тепер лежав на траві — маленьку заглушку з GPS-міткою і кодовою кнопкою.

— Я не хотіла… — промовила вона, ледве чутно. — Вони сказали, якщо я не зроблю це — мою сестру вб’ють.

Катерина поглянула на неї; у її серці з’явився не лише гнів, а й пронизлива туга: вороги використовували найслабші зв’язки. Саме так вони зламали б життя, крок за кроком — не силою, а страхом.

Данило піднявся, очі його були крижані:
— Це не кінець. Ми знайдемо їх і зламаємо це коло. І ніхто більше не торкнеться твоїх. Ніколи.

Але у душі Катерини тепер засіла нова реальність: не лише вона — ключ. Її близькі теж могли стати ареною бою. І якщо вороги могли заманювати через страх, значить, захист вимагатиме не тільки силових рішень — а й розуму й жорсткої передбачливості.

Вона підвелася, витерла сльози і, глянувши в очі Данилу, прошепотіла:
— Ми зробимо це разом. Але я більше ніколи не дозволю, щоб хтось використовував моїх людей як важіль.

Вони рушили геть, але в голові Катерини вже зріла інша думка: щоб перемогти, треба було не лише ховатися й бити ворога вживу — треба було вивести на чисту воду тих, хто тягнув за нитки. І вони лише починали розплітати клубок, в якому нитки вели до набагато потужніших людей, ніж вони думали.