Розділ 42

Катерина сиділа на підлозі, загорнута в куртку Данила. Її плечі тремтіли, але не від холоду. Усередині було пусто — наче хтось вирвав ґрунт з-під ніг.

— Чому вони хочуть саме мене? — прошепотіла вона, не зводячи очей із долонь. — Я ж ніхто…

Данило опустився поруч, узяв її обличчя в долоні.
— Ти все для мене. Але я мушу знати правду. Якщо є щось, про що ти не сказала…

Вона похитала головою.
— Я не знаю нічого.

Раптом командир, який до того мовчки спостерігав за ними, заговорив. Його голос був низьким і різким, як постріл:
— Вона знає. Просто їй не дозволили пам’ятати.

Катерина підвела на нього очі.
— Що ви маєте на увазі?

Командир кинув на стіл товсту папку. На обкладинці — печатка держаної таємниці.
— Кілька років тому твій батько працював над секретним проєктом. Технологія, яка могла змінити баланс сил у світі. Він зрозумів, що це стане зброєю, і сховав результати. Але перед тим… він вшив ключ до системи в пам'ять єдиної людини, якій довіряв.

— У кого?.. — ледве прошепотіла вона.

Командир зустрів її погляд.
— У тебе, Катерино.

У кімнаті запала тиша. Данило стиснув її руку, ніби боявся, що вона розсиплеться.

— Це неможливо… — вирвалося з її вуст. — Я нічого такого не пам’ятаю!

— І не згадаєш просто так, — відповів командир. — Але в тобі є інформація, яку шукають дуже небезпечні люди. Ти — ключ. І тепер вони не зупиняться, поки не отримають те, що в тобі заховано.

Катерина закрила обличчя руками. Сльози змішалися з панікою. Її життя раптом розсипалося на уламки: вона була не просто дівчиною, яку кохав Данило… вона була тайником, живим кодом, через який могла розпочатися війна.

Данило обійняв її, притискаючи до себе.
— Не має значення, що там у тобі заховано. Для мене ти не ключ. Для мене ти — жінка, яку я люблю. І я вб’ю кожного, хто спробує забрати тебе.

Але в його очах Катерина побачила й інше: страх. Бо тепер вони знали — полювання тільки починається.