Розділ 40

Ніч була важкою. Катерина не могла заснути, прислухаючись до кожного звуку в старій хаті. Її тіло ще тремтіло після бою, але більше за все її мучила невідомість.

Вона вийшла з кімнати й побачила, як у коридорі горіло слабке світло. Командир сидів за столом, розклавши карти і документи, його руки були закривавлені, але він поводився так, ніби не помічав болю.

— Ви теж не спите, — сказала вона тихо.

Він підняв очі.
— У такі ночі сон — розкіш.

Катерина зробила крок ближче.
— Чому ви допомогли нам?

Чоловік подивився на неї пильно, його погляд змусив її відчути, ніби він бачить її наскрізь.
— Бо я не міг інакше. Данило — не просто мій колишній підлеглий. Він… мій борг.

— Борг? — перепитала вона.

— Колись я врятував його. А потім… він врятував мене. І тепер наші життя назавжди пов’язані. Але справа не лише в цьому.

Він нахилився ближче, його голос знизився.
— Є люди, які хочуть використати вас, Катерино. Ви для них ключ. І якщо вони доб’ються свого — впаде не тільки ваша компанія. Упаде вся система, яку ми так довго будували.

Її серце стиснулося.
— Чому саме я?..

Командир відвів погляд.
— Бо ви — більше, ніж здаєтеся.

У цей момент у дверях з’явився Данило. Його очі були темні від напруги.
— Ти завжди говориш загадками, старий. Але скажи прямо: ти з нами чи проти нас?

Командир підвівся, його тінь впала на обох.
— Я на своєму боці. І поки наші інтереси збігаються — я ваш союзник. Але пам’ятайте: одного дня може настати мить, коли я оберу інший шлях.

Катерина відчула холод уздовж хребта. Цей чоловік врятував їх, та водночас у його словах звучала загроза.