Розділ 39

Їх вели крізь густий ліс, де ще лунали поодинокі постріли. Катерина тримала Данила за руку, допомагаючи йому йти. Його кроки були важкими, але він уперто відмовлявся впасти.

— Тримайся, — шепотіла вона, стискаючи його пальці.

Позаду йшли люди в чорному спорядженні. Вони рухалися злагоджено, мов тіні, не промовивши жодного зайвого слова. Попереду йшов він — загадковий командир, чия поява врятувала їм життя.

Коли вони дісталися покинутої хати на околиці, він зняв шолом. Його обличчя було загартованим війною, очі холодні, але водночас живі.
— Тут ви у відносній безпеці, — промовив він глухо.

Данило зробив крок уперед, хитаючись.
— Ти… живий. П’ять років я був певен, що тебе вбили.

Командир стиснув щелепу.
— І так мало залишилося, щоб це стало правдою.

Катерина дивилася на обох чоловіків, відчуваючи, як у ній зростає тривога.
— Хто він? — тихо запитала вона.

— Мій наставник, — відповів Данило, не зводячи погляду з чоловіка. — Той, хто колись навчив мене виживати.

Командир кинув короткий погляд на Катерину, і в його очах промайнуло щось невловиме.
— А тепер я той, хто вирішив знову врятувати вам життя.

Його слова звучали, наче постріл. Але в них було щось… недомовлене.

Катерина відчула, як по шкірі пробіг холод.
Чому він з’явився саме зараз? Чому ризикнув усім?

Командир відвернувся, віддаючи наказ своїм людям.
— Вам треба відпочити. Але пам’ятайте: у цьому світі ніхто не рятує просто так.

Із цими словами він залишив їх у темній кімнаті.

Катерина дивилася на Данила. Її серце билося швидко.
— Він врятував нас… але я не довіряю йому.

Данило кивнув.
— Я теж. Бо якщо він повернувся… це означає, що гра ще не закінчилася.